Багато, дуже багато повернулись додому в трунах. Вони вже стали Героями України – нашою Небесною сотнею. Ім'я жодного з тих, хто загинув у цій війні, забути не можна. Прикарпатців серед них – шестеро.
Сергій Дідич
18 лютого граната розірвала йому сонну артерію на шиї. Його опізнали найшвидше з усіх жертв «чорного» вівторка, адже на ньому був бейдж коменданта Майдану. У Жовтневому палаці він відповідав за порядок на другому поверсі. У Сергія залишилися дружина, дорослий син, донька-школярка і старенькі батьки. Йому було 44.
Сергій Дідич народився і жив у селі Стрільче на Городенківщині. Громадський активіст, голова Городенківської районної організації ВО «Свобода», сотник івано-франківської сотні на Майдані, депутат Городенківської райради, засновник і директор туристичного клубу «Золоте Руно».
Дідич жив у власноруч відбудованій батьківській хаті, їздив на стареньких «Жигулях» і завжди намагався допомагати людям.
Чи не найбільшим його захопленням був Дністровський каньйон. Дністер, за планами Сергія, мав стати другим масштабним центром туристичного розвитку Прикарпаття. Його громадську організацію «Золоте Руно», яка займалася перш за все сплавами по Дністру, знають в усій Україні та за її межами.
Сергій разом із дружиною на Майдані були з початку грудня. Додому приїжджали на кілька днів і знову поверталися до Києва. Востаннє з родиною бачилися на Різдво.
Поховали його 21 лютого. Тричі по шість – залпами із мисливських рушниць – вшанували Сергія Дідича його друзі-лісівники.
Роман Гурик
19-річний студент Прикарпатського університету, другий курс філософського факультету.
Роман був на Майдані чотири рази. Останній запис на його сторінці у соцмережі – «Зараз або ніколи. Всі на Грушевського. На смерть». На жаль, ці слова стали пророчими. Снайперська куля влучила хлопцю прямо у скроню. Хоч сам він, за словами свідків, зброї не мав.
Востаннє Роман поїхав на Майдан у суботу, 15 лютого. Їхав автобусом від штабу.
«А в середу, о шостій вечора зник з ним зв'язок по телефону, – розказує мама хлопця пані Ірина. – Я постійно йому дзвонила, цілу ніч, набирала щопівгодини. Ми підняли всіх, кого можна у Києві, зі сцени оголошували, що він зник. Не могли знайти. Вже наступного дня його дівчина сказала, що біля другої ночі він відправив їй смс – що живий, здоровий, на передовій».
У четвер брат пані Ірини, який живе у Києві, разом з нареченою стали обдзвонювати лікарні.
«У Романа було татуювання на лівій руці, квіти у червоно-чорних кольорах, як на вишиванці, – розказує мама. – Ми ще разом сиділи, вибирали. В одній з лікарень сказали, що є хлопець, на вигляд років 25. Попросили подивитися, чи є татуювання. Є. Я це як взнала, одразу поїхала до нього».
Поховали хлопця у понеділок, 24 лютого. Такого велелюдного і страшного похорону місто ще не бачило. Плакали всі.
Пані Ірина каже, Роман був веселим і принциповим, а ще бунтарем – міг підняти цілу групу. «Він був дуже яскравим, завжди виділявся, – згадує мама. – Дуже мудра дитина, книжки просто їв – ящиками. І чемна, у мене з ним ніколи проблем не було. А ще мав загострене відчуття справедливості. Знаєте, як захоплювали нашу ОДА, то прийшов і сказав – мам, мої хлопці до мене, певно, ніколи не будуть говорити. Питаю – чому? А він – ти уявляєш, ми захоплюємо ОДА, а вони прийшли нетверезі, то я їх повиганяв звідти, сказав – ідіть геть, не ганьбіть людей, не ганьбіть Україну».
А ще в ніч з суботу на неділю до Франківська повернулися хлопці із Києва. Розказували рідним, як підсаджували Романа на майданівську ялинку, аби той почепив на вершечку прапор. «Це було під час його першої поїздки, – каже мама. – Він ще розповідав, що хотів на прапорі написати «І вражою злою кров'ю волю окропіте», але подумав, що це буде неправильно. Написав «Борітеся – поборете. Вам Бог помагає».
Мама пригадує, як Роман обурювався діями опозиції, каже в хаті тоді була справжня війна. Він казав: «Мам, так не можна, треба щось робити, та опозиція тільки ходить і розказує». Мама заспокоювала: «Синочка, та якось вирішиться». А він стояв на своєму...
«Я кожній мамі бажаю мати такого сина, який був у мене, – говорить пані Ірина. – Бо це не просто була золота дитина, ми з ним відчували один одного на нервових закінченнях. Тепер головне – аби це все не було даремно».
Ігор Дмитрів
30-річний калушанин. Власними руками збудував хату в селі Копанки, цього року хотів одружитися.
Двоюрідна сестра Ігоря Галина Артиш розповідає, що він поїхав до Києва минулого вівторка, ще зранку мав зустрітися зі своєю дівчиною, але передзвонив і радісним голосом сказав їй: «Я поїхав на Майдан».
«Знаєте, я навіть не знала, що Ігор там. 20-го числа стояла на віче за загиблими, щиро співчувала тим сім'ям і дякувала Богу, що всі мої рідні живі, здорові та вдома, – розказує Галина. – А коли прийшла додому, подзвонила мамі, а та від розпачу говорити не могла. Сказала, що Микола, брат Ігоря, не може його знайти. Востаннє говорив з ним по телефону зранку, казав, що на передовій, там війна, телефон глушать, то він його вимикає».
Сестра почала шукати хоч-якусь інформацію – по телефонах і соцмережах, врешті, відписав один із санітарів, запевнив, що бачив хлопця, той приводив пораненого. Як потім дізналися рідні, санітар помилився.
Вже ближче до вечора брат Ігоря сказав, що, здається, знайшли тіло – у КМДА, калушани ідуть перевіряти. Впізнали. Травми шансів на життя не давали – рани на лиці, чотири наскрізні кульові – пошкоджено легеню, аорту, нирки. У п'ятницю з Ігорем прощався Майдан, у суботу рідні привезли його додому.
Нині вони згадують його як дуже світлу людину. «Ігор ніколи не падав духом, хоч у нього й було важке життя, – каже сестра. – Мама в Італії, тато – інвалід, з дружиною не склалося. А він завжди у всьому міг знайти позитив».
Ігор Дмитрів сам збудував хату, сам вів господарство. Сестра каже, грядки у нього були такі, які не в кожної жінки є, а кролі – як поросята. Любив розсаджувати квіти, збирати гриби, а ще – ще свого собаку. Той зі смерті хлопця не їсть.
Ігор Ткачук
1975 року народження, батько трьох дітей, загинув 20 лютого від кулі снайпера.
Ігор із сім'єю жив у селі Велика Кам'янка Коломийського району. Як розповідає його дружина Марія, перший раз поїхав на Майдан, коли були сильні морози – десь у 20-х числах січня. 8 лютого приїхав додому, бо в найменшої дитини було день народження.
«А 18-го, коли почався штурм Майдану, він сказав, що мусить їхати. Назавтра й поїхав, – розповідає жінка. – Казав: «Не можу на це все дивитися, там моїх хлопців вбивають. Треба бути там, бо як ми всі будемо сидіти вдома, то що з цього буде? Будуть ходити бандити по хатах і вбивати».
А 20 лютого пані Марія мала найстрашнішу телефонну розмову у своєму житті. Дзвонив незнайомий чоловік, сказав, що знайшов людину, в неї був телефон, то набрав «Кохана». «Він просто сказав, що ця людина загинула», – каже жінка.
За тілом до Києва їхала сестра Ігоря, машину виділила Коломийська міська рада.
Нині уже вдова Ігоря Ткачука розповідає, що той був дуже доброю людиною, постійно молився, читав «Біблію», коли хтось просив милостиню, то завжди давав, навіть якщо це були останні гроші. А ще дуже любив тварин, навіть курку не міг зарубати.
Без батька лишилися троє дітей – 1996, 2002 і 2013 років народження. У штабі національного спротиву в Коломиї кажуть, що родині треба помагати й люди на це готові. Перш за все підтримати морально, але й без матеріальної допомоги ніяк. У перспективі дуже хотіли б побудувати їм нову хату.
Богдан Калиняк
52-річний коломиянин. Помер 28 січня від пневмонії, яку заробив після сутичок на Грушевського. Коли силовики при морозі застосували до пікетувальників водомети.
На Майдані чоловік провів з невеликими перервами два місяці. Був приватним підприємцем – мав свій магазин із побутовою технікою. Підтримував мітингувальників і грошима, товаром, практично без відпочинку помагав пораненим, брався за будь-яку «чорну» роботу, лишався на нічні чергування.
Додому він повернувся у неділю, 26 січня, хворим і стомленим. А вже у вівторок його не стало. У Богдана Калиняка лишилися дочка і син, а ще – маленька онука, яка нещодавно народилася.
Василь Шеремет
64 – річний Василь Шеремет з Ланчина Надвірнянського району. На Майдан у столиці був з перших днів революції. Разом із земляками із Прикарпаття споруджував барикади, допомагав облаштуватися новоприбулим, вселяв у них віру в перемогу. Помер 7 березня в лікарні: потрапив під крижані струмені водомета, отримав важкі травми – серце не витримало.
Михайло Костишин
Родом з села Нижній Струтин Рожнятівського району.
Був на Майдані відразу після побиття студентів; пізніше був сам також жорстоко побитий та із 27 січня 2014 року перебував у Комунальній міській клінічній лікарні Львова, помер в ніч на 26 лютого. Похований у рідному селі.
За матеріалами "Репортер"