Зіновій Кінаш, Віталій Самсоненко, Андрій Кисиличак та Андрій Приставський. Імена ще чотирьох Героїв російсько-української війни увічнено в цифрових меморіалах.
Кожен із них на боротьбу з ворогом став у різних час. У різний час загинули. Та об’єднує їх одне – любов до України! Інтерактивні пам'ятні дошки нашим полеглим Захисникам встановили на фасаді Калуського ліцею №6.
Кінаш Зіновій Іванович, головний сержант розвідувального взводу 2-го механізованого батальйону 92-ої окремої механізованої бригади імені кошового отамана Івана Сірка, народився 25 березня 1971 року. Ще з малих літ мав мужній характер, відчуття справедливості домінувало над всіма почуттями, але при тому завжди був радісним, добродушним та щирим. Як старший син у сім’ї допомагав мамі у вихованні молодших братів Віталія і Тараса та сестри Іванни, для яких став опорою й підтримкою. Дуже любив свою родину, був вірним другом, душею компанії.
Навчався у Калуській загальній школі №6, займався спортивним плаванням, легкою атлетикою та боротьбою. Після 8-го класу вступив до Калуського хіміко-технологічного технікуму, який закінчив з відзнакою. Відтак продовжив навчання у Дніпропетровському хіміко-технологічному університеті, звідки був призваний на строкову службу, яку розпочав у лавах радянської армії в м. Ленінграді 1991-го, а присягу вже давав Незалежній Україні в Чернівцях. Після служби в армії познайомився з чарівною дівчиною Ольгою, яка у 1994 році стала його коханою дружиною. В щасливому шлюбі народилося двоє дітей – донечка Катерина та син Дмитро, татова радість та гордість. Він дуже любив своїх дітей та вважав, що вони – найбільша цінність та досягнення у його житті. Зіновій мав хист до будь-якої роботи – працював у фірмі «Горган», хлібопекарні «Родина», був на будівництві в Португалії, а також у Польщі. Всюди відзначалися його лідерські якості. «Користувався авторитетом та повагою в колективі, справлявся з будь-якими труднощами, і на всі 100% віддавався своїй справі. Його любили і поважали», – розповідає дружина Ольга.
Перебуваючи у Польщі, Зіновій ревно стежив за подіями в Україні. Почуття любові, відповідальності перед своєю державою, сім’єю та дітьми не дозволило йому залишитись осторонь. Він був вірним присязі України і 24 лютого 2022 року, після оголошення повномасштабного російського вторгнення на рідну землю, твердо вирішив повернутися і стати на захист Батьківщини. Відразу пішов до Калуського центру комплектування і соціальної підтримки, а вже 6 березня відправився на передову. 25 днів мужньо боровся з ворогом під Харковом, виконував обов’язки заступника командира. На фронті відзначив свій 51-й день народження. Бойові побратими пригадують його як упевнену, спокійну, врівноважену людину з чудовим почуттям гумору . А ще, за їхніми словами, Зіновій нічого не боявся. Був одним із десяти сміливців, які «на нулі» околиць Харкова несли оборону міста.
31 березня позиції, де перебували захисники, рашисти обстріляли «Градами». Побратим Андрій був за кілька метрів від Зіновія та мало сам не загинув. За велінням долі отримав поранення та став тяжким «300». Каже, що того дня ворог скинув на них міну: «Пам’ятаю, після виходу ми мали хвилину затишшя. Зіновій знайшов та приніс яблука, близько 100 штук, великі, червоні. Ви ж розумієте, їсти особливо не було що, а тут такий подарунок. У той момент нас накрило. Прийшовши до тями, я повернув голову та побачив біля себе Зеника... Троє із п’яти загинули». Свій останній спочинок воїн знайшов 8 квітня на Алеї слави Калуського міського кладовища.
За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі 21 квітня 2022 року Указом Президента України Володимира Зеленського був посмертно нагороджений орденом «За мужність» третього ступеня. А 11 жовтня 2022 року – медаллю «За оборону рідної держави» (також посмертно).
Самсоненко Віталій Сергійович, військовослужбовець 80-ї окремої десантно-штурмової бригади, народився 26 серпня 1987 року. Ріс старанним, допитливим і талановитим хлопчиком. Навчався у загальноосвітній школі №6, вів активне громадське життя – брав участь у різноманітних шкільних заходах, акціях, конкурсах, за що неодноразово був нагороджений грамотами. Після закінчення школи вступив до Харківської цивільної академії.
У віці 23 років був призваний до лав Збройних сил України. Проходив службу у 17-ій окремій бригадній артилерійській групі, що дислокувалася у місті Виноградові Закарпатської області під керівництвом полковника Валерія Єгорова. На той час це була показова частина. 20 жовтня 2011 року нагороджений грамотою за високі показники у бойовій та гуманітарній підготовці.
У 2013-му одружився з чарівною дівчиною Христиною, став добрим наставником для її синочка Арсена. Хлопчик дуже полюбив Віталія, називав його татом. На жаль, як часто буває, життєві труднощі внесли свої корективи. Сімейне життя не склалося, але вони залишилися добрими друзями та підтримували приятельські стосунки.
Хлопець шукав себе у різних сферах роботи. Працював охоронцем на ТОВ «Даноша», Калуському трубному заводі. Мав загострене почуття справедливості, тому у грудні 2013-го – лютому 2014-го брав активну участь у Революції Гідності. У 2016-му у складі легендарної 80-ї окремої десантно-штурмової бригади захищав територіальну цілісність і незалежність на сході України. Побратими характеризують Віталія як добру та чуйну людину, досвідченого військовослужбовця. Після закінчення контракту повернувся до цивільного життя, планував створити сім’ю.
Усе змінив день 24 лютого 2022 року, коли росія віроломно напала на нашу країну. Не вагаючись жодної хвилини, Віталій разом зі своїм молодшим братом Євгеном о сьомій ранку були у Калуському територіальному центрі комплектування та соціальної підтримки. Того ж дня вони разом з іншими хлопцями відправилися до Львова, де були призначені для подальшого проходження служби у 80-у десантно-штурмову бригаду: Віталій – кулеметником у 1-у роту 1-го батальйону, Євген – у роту вогневої підтримки 2-ої роти 1-го батальйону. Брали участь у боях на Миколаївщині, Херсонщині, Луганщині, Донеччині. Завжди в перших рядах, на передовій. «Він був світлою, позитивною людиною. Компанійським, любив пожартувати. Вірним і надійним побратимом тадругом. На нього можна було завжди покластися», – розповідає про Віталія його брат.
Свій останній бій з окупантом Герой прийняв 16 травня неподалік села Трипілля Бахмутського району на Донеччині, мужньо виконавши військовий обов’язок до кінця.
Тоді Євген у соціальній мережі Facebook написав: «Брате, світла пам’ять тобі, ти Герой для мене та приклад, ти загинув, виконуючи завдання. Я продовжуватиму те, що ти почав, вони заплатять за твоє життя. Слава Україні, смерть ворогам». Похований воїн 20 травня на Алеї Слави калуського міського кладовища.
Кисиличак Андрій Васильович, старший лейтенант, заступник командира медичної роти з морально-психологічного забезпечення 53-ої окремої механізованої бригади імені князя Володимира Мономаха, народився 9 жовтня 1973 року у Львові. Згодом сім’я переїхала до Калуша. Навчався в Калуській загальноосвітній школі №6, брав активну участь у шкільному житті. Любив спорт. Улюбленим видом було плавання, проте Андрій займався в різних секціях. Будучи старшим сином у сім’ї, став надійною підтримкою та опорою для батьків. Допомагав у вихованні молодших брата Ігоря та сестри Наталії. Завжди піклувався про своїх рідних, був хорошим другом та порадником для молодших.
Після закінчення школи вступив до державного університету «Львівська Політехніка». Здобувши спеціальність інженера з автоматизації, почав свою трудову діяльність на Калуському хімічному виробництві слюсарем з контрольно-вимірювальних приладів та автоматики. Невдовзі перейшов працювати на підприємство «Синтра» у відділ маркетингу. Згодом почав займатися підприємницькою діяльністю. Впродовж останнього часу працював на підприємстві «Карпатська Кераміка», де займав посаду менеджера з постачання.
В молодому віці познайомився з майбутньою дружиною Оксаною, з якою одружилися у 1996 році. У щасливому шлюбі в них народилась улюблена донечка Юлечка – їхня гордість та розрада, в яку вони вкладали всю свою батьківську любов та пишалися її здобутками і перемогами. Андрій завжди був доброю та чуйною людиною, намагався всіх підтримати та допомогти, ніколи нікого не ображав, мав багато друзів та знайомих, які його поважали та відгукувалися про нього якнайкраще. Любив подорожувати з сім’єю та друзями. Особливим захопленням було збирання грибів. Також подобалося готувати різні смачні страви. Завжди був душею компанії, надійною підтримкою і допомогою батькам, турботливим та люблячим татом і чоловіком.
Андрій був патріотом рідної Батьківщини. І тому в перші дні війни звернувся до Калуського центру комплектування та соціальної підтримки стосовно прийняття його у добровольчому порядку на службу в Збройні сили України. Але на той час його військова спеціальність, яку він отримав при навчанні на військовій кафедрі університету, не була затребувана, і тому сказали чекати. 27 жовтня 2022 року був мобілізований та до 5 грудня проходив навчання і підготовку у Національній академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного у м. Львові. Після закінчення був призначений заступником командира медичної роти з морально-психологічного забезпечення 53-ої окремої механізованої бригади імені князя Володимира Мономаха. На той час місцем дислокації роти був район м. Дружківка Донецької області. Прибувши на місце служби, відразу ж приступив до виконання своїх обов’язків. Побратими згадують Андрія як дуже ретельного виконавця. До будь-якої справи він підходив з високою відповідальністю – у всьому мав бути порядок. Також характеризують його як хорошу, чуйну та порядну людину. З ним можна було про все поговорити, порадитись, пожартувати, йому можна було довірити найдорожче – життя.
18 грудня 2022 року при виконанні обов’язків військової служби Андрій загинув, отримавши травми, несумісні з життям, унаслідок дорожньо-транспортної пригоди, яка трапилася поблизу смт Петропавлівка Синельниківського району, що на Дніпропетровщині. Похований 23 грудня на Алеї слави Калуського міського кладовища.
Приставський Андрій Васильович, водій-слюсар взводу технічного забезпечення 9-ої роти 14-ої окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого, народився 8 січня 1971 року у м. Калуші. Навчався в ЗОШ №6. Уже зі шкільних років чітко проявлялись його лідерські здібності та активна громадська позиція. В школі хлопець вирізнявся своєю думкою, не йшов усупереч власним принципам і переконанням. Завжди допомагав слабшим у навчанні і ніколи не вихвалявся своїми знаннями – таким згадують його однокласники. Класний керівник Лідія Ярославівна Погинайко запам’ятала Андрія як ініціативного, винахідливого, веселого юнака, котрий був організатором багатьох справ, що проводились у класі і школі.
В підлітковому віці разом зі своїм батьком займався у театральному гуртку «Легенда» при ПК «Юність», що йому дуже подобалось, продовжував відвідувати його і в юному віці, та навіть поставив свою виставу «За синім птахом». Хоча був молодшою дитиною в сім’ї, але був дуже відповідальним, самостійним, зібраним та любив брати ініціативу в свої руки. Багато читав, сестра Оксана зберегла всі книги Андрія, кожна з яких підписана ним після прочитання, та планує зробити міні-бібліотеку пам’яті брата...
У 1989-1992 роках проходив строкову службу у Севастополі у воєнно-морському флоті матросом. Після звільнення в запас працював електриком, а потім – і майстром на магнієвому заводі. 24 травня 1994 року одружився з дівчиною Наталею, яку зустрів на сцені театру. Разом вони виховували сина Олександра.
1995-го вступив на навчання до Івано-Франківського технічного інституту нафти і газу за спеціальністю інженер-енергетик. Працював енергетиком на різних підприємствах, у тому числі і на власному – в Києві. Також пробував себе на творчій ниві – у театрі та на радіо в Івано-Франківську, в закладах культури Калуша. Перед війною був керівником на одній з приватних фірм у рідному місті. І на всіх посадах проявляв високий професіоналізм, бо був надзвичайно відповідальним і цілеспрямованим. «У колективі Андрій був душею компанії, завжди допомагав порадою і першим відгукувався на прохання про допомогу. Це була людина великого серця і щирої відкритої душі», – розповідає про нього товариш Михайло.
Також ще в 2005 році Андрій Приставський брав активну участь у Помаранчевій революції, захищав Майдан, вступивши до лав громадської організації «Українське козацтво». І в подальшому розвивав себе як козака, їздив на різного роду збори, навчання, підвищуючи своє звання. В 2014-му, після Революції гідності, мав велике бажання вступити до лав ЗСУ і захищати територіальну цілісність України на сході, єдине, що стримувало, – це велика відповідальність за свою справу та людей, які в нього працювали.
За словами племінниці Христини, дядько мав багато планів та амбіцій на життя в мирній Україні, тому з першого дня війни, не роздумуючи, вирішив поповнити ряди Збройних Сил України. Саме такі люди першими беруть зброю у руки, коли рідній державі загрожує небезпека! За час служби Андрій встиг проявити себе сміливим та розумним, виконуючи нелегкі завдання. Він був одним із тих, хто вперед йшов першим, завжди вів за собою людей, з його обличчя ніколи не сходила посмішка. Він «горів» своєю справою, мріяв відремонтувати автомобіль «УРАЛ», який на той час став для нього вже домівкою і забрав з поля бою не одну одиницю пошкодженої техніки. З побратимами неодноразово доводилося виконувати свою роботу наосліп, без світла фар, щоб не привертати увагу ворога. Рідні згадують, Андрій розповідав про свої мрії, як на цій машині повертатиметься з Перемогою до рідного Калуша.
Попри свою відповідальну роботу і на війні відводив душу за допомогою співу патріотичних пісень, оскільки був ще тим романтиком. В останньому своєму дописі у соцмережі Facebook він написав: «Колись давно (напевно в минулому житті) чув байки, що війна робить душу пустою, а серце – кам’яним. Неправда, емоції зашкалюють. Парадокс у тому, що риси характеру проявляються в десятки разів сильніше, як позитивні, так і негативні. І зразу помітно, хто є хто».
Героїчно пройшовши шлях від Житомира, Харкова, Ізюма, Херсона, наш захисник дійшов до Донеччини, де поклав своє життя за Україну. Загинув поблизу Слов’янська 24 травня 2022 року під час виконання бойового завдання внаслідок осколка ворожої ракети, з честю виконавши свій військовий обов’язок до кінця. За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі Указом Президента України №523/2022 від 21 липня 2022 року солдата Андрія Приставського було нагороджено медаллю «За військову службу Україні».
Цифрові пам'ятники в Калуші встановлені з ініціативи громадської організації «Спогади України». Щоб побачити живу історію загиблих Героїв, достатньо навести телефон на пам'ятну таблицю чи інший архітектурний об'єкт з QR-кодом та перейти в додаток «Bank of memories», завдяки якому можна переглянути відео в режимі доповненої реальності.