Віталій Лучка, Валерій Сокіл та Микола Кава. Імена цих Героїв увічнили в цифрових пам’ятниках, які відкрили у Калуському ліцеї №4, де навчалися полеглі захисники.
Підтримати родини загиблих прийшли друзі, представники влади, духовентсва, мешканці громади.
Інтерактивні меморіальні дошки встановлені з ініціативи громадської організації «Спогади України». Щоб побачити живу історію загиблих Героїв, достатньо навести телефон на пам'ятну таблицю та перейти в додаток «Bank of memories», завдяки якому можна переглянути відео в режимі доповненої реальності, інформує «Калуш ФМ».
Лучка Віталій Миколайович, командир відділення гранатометного взводу першого механізованого батальйону 14-ої окремої механізованої бригади імені Князя Романа Великого, народився 16 березня 1985 року в місті Калуші. Ріс добрим, щирим, справедливим, слухняним хлопчиком, був найкращим братом для молодшої сестрички Олі. 1 вересня 1992 року Віталій пішов у перший клас загальноосвітньої школи №4, добре навчався, відповідально ставився до доручень, заданих йому, любив займатись спортом, грав у футбол, ходив на гімнастику та танцювальні гуртки. Отримавши атестат про середню освіту, у 2002-му вступив до Івано-Франківського національно-технічного університету нафти і газу, здобувши кваліфікацію інженера-механіка за спеціальністю «Обладнання нафтових і газових промислів».
У 2006 році був призваний на строкову службу, яку проходив у сухопутних військах у військовій частині А3521 Генерального штабу ЗС України, отримав звання молодшого сержанта та кваліфікацію водія-електрика. З дитинства Віталій був самостійним та відповідальним сином, тому хотів заробляти собі на життя самостійно, використовуючи свою освіту за призначенням. Працював з батьком на газопроводі у Сибіру та Молдові, на ТОВ «Луком-А Україна» – брався за будь-яку роботу, хотів навчатись та розвиватись, за що був у пошані серед колективу.
У 2012 році познайомився з майбутньою дружиною Христиною, а вже у 2013-му був перший найщасливіший день у їхньому житті – весілля. Прожили разом 9 щасливих років, ішли пліч-о-пліч, розуміли один одного, підтримували. Вони були лідерами за характером, хотіли досягнути всього самі, тож вирішили поїхати на роботу до Польщі, а згодом – до Чехії. Однак Віталій не міг бути довго на чужині, тому повернулись до рідної України.
Влаштувався на Калуську ТЕЦ, де зарекомендував себе відповідальним та наполегливим у роботі, згодом був переведений на посаду начальника воєнізованої охорони. Був справедливим та чесним. У 2018 році у Віталія та Христини народилася довгоочікувана донечка Злата, яка стала потіхою, найдорожчою, найулюбленішою донечкою для свого татка. Однак, у Віталія була мрія, яка з ним ішла з дитинства та не покидала його. Він хотів стати військовим. Уже в дорослому віці, будучи одруженим, брав участь у військових зборах, їздив на навчання для вдосконалення військових навичок, шукав різні шляхи, щоб піти служити в армію, хоч рідні і не підтримували його вибір.
У вересні 2021-го він приголомшив усіх, поставивши перед фактом, що підписав контракт зі ЗСУ та йде служити у Калуський РТЦК та СП старшим водієм. 26 січня 2022 року Віталій поїхав на навчальні збори у в/ч А1008 на полігон м. Нова Любомирка Рівненської області. Нові знайомства, молоді хлопці, однодумці, які мали ті ж самі цілі в житті та 24 лютого о 4 годині ранку чоловік зателефонував дружині, повідомив, що розпочалася війна, сказав, що все буде добре, скоро побачаться... Вірний присязі, патріот своєї Батьківщини разом зі своїми побратимами у складі 14-ої ОМБр імені Князя Романа Великого, виконуючи обов’язки командира відділення гранатометного взводу першого механізованого батальйону, звільняли м. Малин, що на Житомирщині, а на початку березня їх відправили на Миколаївщину, де вони стримували російських окупантів у населених пунктах Білозерка, Партизанське, Первомайське та Благодатне. Саме в Благодатному 26 березня життя Віталія Лучки обірвалось від артилерійського обстрілу з боку противника. Воїну було 37 років.
Сокіл Валерій Іванович, солдат протитанкового артилерійського дивізіону 10-ої окремої гірсько-штурмової бригади, народився 27 вересня 1975 року у м. Калуші, що на Івано-Франківщині. Був першою дитиною в сім’ї, завжди допомагав батькам та піклувався про рідних. Навчався у Калуській загальноосвітній школі №4, відтак у 1991 році вступив до Калуського політехнічного коледжу на спеціальність «хімік-технолог». Навчання давалося легко. За словами одногрупників, Валерій був щирим та розумним, до нього можна було звернутись за допомогою у будь-якій ситуації. Після закінчення навчання, 1994 року, був призваний на строкову службу, яку проходив у місті Котовську (нині – Подільськ), що на Одещині, на посаді артилериста.
У 1997 році зустрів свою майбутню дружину Світлану, з якою невдовзі одружились. У молодого подружжя народилося двійко синів: 1999-го – Роман, 2001-го – Віталій, а в 2016-му з’явилася на світ довгоочікувана донечка Катруся. Діти були сенсом життя чоловіка. Він пишався їхніми здобутками та розраджував у випадку невдач.
Свою трудову діяльність Валерій Сокіл розпочав на тодішньому магнієвому заводі, що входив до складу концерну «Оріана». Проте виробництво магнію занепадало, тож уже старшому майстрові зміни довелося поїхати на роботу за кордон. У 2017 році, після відновлення роботи ТОВ«КАРПАТНАФТОХІМ», повернувся на роботу у цех піролізу, компримування і поділу пірогазу. «Валерій Сокіл прийшов у наш колектив у той період, коли не всі навіть спеціалісти вірили, що після п’ятирічного простою таке складне нафтохімічне виробництво знову запрацює, – розповідає начальник цеху Михайло Псюк. – Ми зуміли це зробити. Валерій Іванович у рекордний термін освоїв усі тонкощі праці апаратника і буквально через два роки мав уже найвищий шостий розряд». Крім того, він був лідером у колективі. І не лише завдяки своїй міцній та високій статурі, але й за характером був надзвичайно справедливим, говорив тільки правду, поважав колег по праці. А ще Валерій був добрим другом, чудовим батьком, прекрасним чоловіком, хорошим сином. Любив зі своєю сім’єю відпочивати на природі, а зі своєю дружиною Світланою – ходити в ліс по гриби.
5 березня, після нападу рф на Україну, Валерій Сокіл став добровольцем Збройних сил України. Проходив службу в артилерійському дивізіоні 10-ої окремої гірсько-штурмової бригади. Побратими згадують його як мужнього, відважного, сильного воїна, який не боявся йти вперед, міг завжди прикрити спину, в критичні моменти – розрядити ситуацію. Загинув Валерій Сокіл19 червня неподалік селища Врубівка Луганської області внаслідок артилерійського обстрілу російських окупантів, під час якого отримав несумісне з життям поранення. Йому було лише 47 років. 24 червня спочатку громада Калуша, а пізніше й мешканці Войнилова й села Цвітової прощалися з Героєм. Саме у цьому невеличкому селі на Калущині й знайшов він вічний спочинок. Указом Президента України №805/2022 від 28 листопада 2022 року солдата Валерія Сокола було нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня посмертно.
Сержант Кава Микола Романович, водій-коваль відділення спеціальних робіт роти автомобільної техніки ремонтно- відновлювального батальйону 10-ої гірсько-штурмової бригади «Едельвейс», народився 7 серпня 1971 року в селі Павликівка Калуського району. Згодом сімʼя переїхала в місто Калуш. У Миколи народилася сестричка Тетяна, з якою він дуже любив гратися і проводити свій вільний час. Брат і сестра постійно піклувалися одне про одного, ділили разом і радість, і горе. Навчався в Калуській ЗОШ №4, потім – у Войнилівському ПТУ. Після закінчення училища був призваний до лав збройних сил. До служби відносився добросовісно, за що батьки одержали Похвальну грамоту за виховання сина.
Після служби в армії одружився з чудовою дівчиною Марією, радів народженню сина Романа. Безмежно любив свою сімʼю, родину. Проживав у с. Копанки. Мав багато друзів, був щирим, добрим, відкритим, із загостреним почуттям справедливості. Багато років працював за кордоном. Сумлінно виконував свої обов’язки, за що його поважали колеги по роботі.
З початком повномасштабного вторгнення росії в Україну, Микола пішов боронити рідну Батьківщину. Майже 11 місяців мужньо відстоював кожний клаптик української землі. Давав відсіч ворогу у найгарячіших точках цієї безжалісної війни. Побратими згадують його як надійного товариша, виваженого, готового завжди прикрити спину. Загинув Герой 16 січня 2023 року в районі населеного пункту Роздолівка Бахмутського району Донецької області, будучи вірним військовій присязі до кінця! Життя відважного воїна обірвав ворожий снаряд. Свій останній спочинок Микола Кава знайшов 20 січня на Алеї Слави міського кладовища.
Слава Героям!