Радіо КалушFM (095) 633-12-68 Пн.-Сб. 09:00- 18:00, Нд.- вихiдний

Калуш ПРО | Десантник Віктор Павлів про Побєду, Пользу та землю у Калуші

Переглядів: 2889

Тож пропонуємо нашим читачам розповідь про Побєду, яка зараз не українська, допомогу волонтерів, бункер сепаратистів та собаку-жартівника.

– Вікторе, як Ви потрапили у 80-ту аеромобільну бригаду?

– Я пішов добровольцем. Тобто не чекав, доки принесуть повістку, а сам пішов за нею у військкомат. Спершу, з березня по червень, я був закріплений за тим таки військкоматом, потім у соцмережах прочитав, що 80-та аеромобільна бригада набирає людей... У мене дещо інший рід військ, оскільки служив у військах спеціального призначення Внутрішніх військ, але мене взяли. Отак, 5-го серпня ми поїхали на Яворівський полігон і після двадцяти п'яти днів зі Львова потягом, ешелоном, разом із військовою технікою відправились у Харківську область.

– Очевидно, на Харківщині Ви довго не затрималися?

– З Харківської області ми на військовій техніці передислокувались у село Побєда, де повинні були поміняти хлопців, які вийшли з Луганського аеропорту. Але лише почали розкладати намети, як по сектору, де ми знаходились, почала вестися прострілка. Ми там ще переночували. А потім надійшла інформація (дуже добре спрацювала розвідка), що до Побєди стягується велика кількість бойовиків, тож прийшов наказ відходити і виводити техніку. Почалися обстріли, територію, де ми збирались окопуватись, накрили «Градами» і зрівняли з землею. Тому Луганського аеропорту, який і зараз належить сепаратистам, нам не вдалося побачити.

– Чим Вам як військовому безпосередньо довелося займатися?

– Ми передислокувались у Старобільський район. До 20-их чисел листопада жили в полі, а коли похолодало, змінили умови проживання на дитячий туристичний табір. Оскільки я належу до зенітно-ракетної артилерійської батареї, завданням якої є збивати літаки, гелікоптери та безпілотники, а сепаратисти авіацію не застосовують, то нас найчастіше використовували для охорони штабів, підсилення блокпостів «зенітками» тощо. Тож довелося помандрувати околицями, бували і в Лисичанську, і в Щасті.

– Вікторе, а хтось із калушан, окрім Вас, у 80-ій бригаді служить?

– З Калуша та Калуського району тут 18 мобілізованих, двоє з них, чим я був приємно здивований, – мої учні (Віктор Павлів – вчитель ДПЮ у ЗОШ №7 – Авт.), в тому числі й Ігор Паливода, про якого не раз писали місцеві ЗМІ. Зараз семеро з нас повернулись разом на ротацію.

У зоні АТО Віктору Павліву (праворуч) довелось служитиразом зі своїми учнями

– Чи достатньо екіпірованими відправили Вас в зону бойових дій?

– Нам, на відміну від тих хлопців, що служили з весни, в цьому плані повезло більше. Ми поїхали в повному екіпіруванні: бронежилети четвертого ступеня захисту, каски, тактичні окуляри. Усе це завдяки канадській гуманітарній допомозі.

– Знаю, що не раз на Схід їздили калуські волонтери. Чи доїжджали вони до Вас і чи забезпечували необхідним?

– Волонтери приїжджали постійно і привозили не лише продукти харчування та різні дрібнички, а й, наприклад, автомобілі, потреба в яких особливо відчувалась на початку служби, коли лекових авто у нашому розпорядженні майже не було. Та зараз, завдяки волонтерам, ця ситуація змінилась, і ми жартуємо, що маємо цілий автопарк. Першою, пам'ятаю, подарували «Ниву», яка служить і досі. Найактивніші волонтери зі Львова, Калуша та інших міст, допомагали і місцеві зі Старобільська. Одного разу, знаючи про мою участь у Майдані, вони подарували мені книгу «Люди Майдану». Коли приїжджали калуські волонтери, я її з ними одразу ж передав у Калуш.

 

Віктор Павлів із волонтеркою із Старобільщини.

Волонтерам військові особливо раді. А землякам ще більше...

Та не всі жителі Луганщини налаштовані однаково по відношенню до української армії. Частина місцевих чоловіків повивозили свої сім'ї на підконтрольні Україні території, до яких, поголившись і помившись, взявши український паспорт, у цивільному через українські блокпости приїздять на вихідні. Тут гуляють містом, вивчають настрої населення, а потім повертаються на підконтрольні сепаратистам території, знову беруть у руки зброю і воюють на стороні так званої ЛНР.

– Звісно, в зоні АТО військовим не до жартів, але, можливо, якісь цікаві випадки таки були?

– Хлопцям час від часу, особливо тим, хто приїжджає на ротацію, потрібно прострілювати зброю, тож ми у полі зробили такий собі імпровізований полігон. І от одного разу від пострілів загорілась суха трава. Коли її гасили, то знайшли бункер. На свій страх і ризик, адже він міг бути замінований, його відкрили. Бункер був зроблений на совість: два метри глибини, драбина, кришка з гумою, що засувалась, але порожній. Підозрюю, що він міг бути запасним, тобто цілком можливо, що десь неподалік нього був і головний.

– А курйози траплялися?

– Звісно. Разом з нами з Яворівського полігону на Луганщину відправився і пес Приклад. Не знаю, хто його взяв, але на полігоні він постійно крутився біля медиків, тож думаю – вони. Приклад якоїсь змішаної породи. Дуже любить стояти на воротах, проводжати і зустрічати техніку, він і спить на КПП біля буржуйки. Але коли лише приїхали, бувало «завдячуючи» Прикладу неодноразово серед ночі зривались у повну бойову готовність. Потім виявлялось, що це пес бігав посадками, від чого вистрілювали сигнальні ракети. Такі от збитки мали від Приклада, та згодом він зрозумів, де бігати не варто. Проте траплялось, що цією справою займались і лисиці. Щодо собак, то один з наших бійців купив, я так розумію у когось з місцевих жителів, бультер'єра і назвав його Пользою, оскільки сам російськомовний.

– Незважаючи на військові дії, чи мали Ви можливість підтримувати зв'язок із рідними, друзями, дізнаватися про калуські новини?

– На щастя, мав і досить часто спілкувався. А оскільки друзі з Америки подарували мені планшет, то я частенько міг отримувати інформацію про те, що відбувається в місті. І знаєте, був неприємно здивований, коли прочитав новину про те, що чиновники з міської ради стверджували, ніби жоден учасник АТО з Калуша не писав заяву на отримання земельної ділянки. Я знаю, що заяви писалися, на них і відповіді були, що, мовляв, вільних земельних ділянок під приватну забудову у межах Калуша немає.

Досить образливо це усвідомлювати, адже хлопці з Волинської та Львівської областей і навіть з Калуського району, з якими довелось служити, розказували, що не писали жодних заяв і в той же час відразу після приїзду урочисто отримували сертифікати на володіння землею.

– Вікторе, чи збираєтеся повертатися на Схід знову?

– Вважаю, що потрібно повернутись, але повинен ще вмовити дружину та батьків.

– Дякую за розмову.

Адрій КОГУТ

К сожалению, браузер, которым вы пользуетесь, морально устарел,
и не может нормально отображать сайт.

Пожалуйста, скачайте любой из следующих браузеров: