Радіо КалушFM (095) 633-12-68 Пн.-Сб. 09:00- 18:00, Нд.- вихiдний

На фасаді Калуського ліцею №3 відкрили меморіальні дошки полеглим Воїнам Василеві Федоришину, Ростиславу Лазоришину та Василеві Хандію (ФОТО)

Переглядів: 254

Василь Федоришин, Ростислав Лазоришин, Василь Хандій – волелюбні Захисники, які віддали своє життя за правду, свободу, мир та спокій в Україні. 

У пам'ять про полеглих Воїнів на подвір’ї Калуського ліцею №3, у якому навчалися Герої, відбулося відкриття інтерактивних меморіальних дощок. Мешканці Калуської громади зустрілися на відкритті пам’ятних знаків, заради того, щоб подякувати нашим Воїнам та підтримати їх близьких у цю важку хвилину скорботи.

Федоришин Василь Васильович, капітан, командир 1 штурмового взводу військової частини Т0950, народився 14 квітня 1970 року в місті Калуші, ставши молодшим сином та братом у щасливій родині. Ріс доброю, вихованою дитиною, ніколи не приносив клопоту батькам, а навпаки – в усьому допомагав, був люблячим сином, а в час дорослішання брав приклад зі старшого брата Ігоря.

Батьки працювали, тому сини часто їздили гостювати до своєї бабусі Насті у село Тернавка, що на Львівщині. Саме там хлопець навчився та полюбив рибалити, збирати гриби, ягоди... і це захоплення він проніс через усе життя.

Навчаючись у середній школі № 3, виявляв хороші здібності у вивченні предметів, захоплювався спортом. За спогадами вчителя військової підготовки Василя Палійчука, улюбленим предметом Василя були саме його уроки. Шкільні роки злетіли, у хлопця було багато вірних друзів, стосунки з якими не припинилися після закінчення школи. Наприкінці 10 класу зустрів своє кохання – чудову дівчину Любу.

Закінчивши школу, він твердо вирішив стати військовим пілотом, тому вступив до Вяземського навчального авіаційного центру за профілем льотчика-винищувача. Курсантське навчання було захопливим – нові знання, друзі, враження, військова підготовка, вивчення літака... І ось мрія збулася – Василь підкорив небо. Закінчив у званні молодшого лейтенанта.

На початку 90-их в Україні з працевлаштуванням за омріяним фахом було сутужно, тому, повернувшись на Батьківщину, продовжив  навчання на стоматологічному факультеті Івано-Франківської медакадемії. Безтурботні студентські роки минули швидко. У 1992 році одружився, дружиною стала та сама дівчинка, з якою познайомився у 10 класі. А вже наступного року молоде подружжя стало ще більш щасливим – народився син Андрій, якого батько любив безмежно, з любов’ю, надією та гордістю дивлячись на нього. Андрій згодом теж став пілотом, на радість батька.

90-ті роки були важким випробуванням для молодої сім’ї. Пошук роботи, житла... Але працьовитість, доброта до пацієнтів, чуйність принесли свої плоди. У 2002 році разом із братом Ігорем Василь відкрив стоматологічний кабінет, де і працював до 11 березня 2022-го. Багато хто з його колишніх пацієнтів згадують Василя як надзвичайно чуйного, професійного, доброго, привітного лікаря.

Коли розпочалося повномасштабне вторгнення ворога на українську землю, Василь, у минулому – військовий, не міг стояти осторонь, бо був справжнім патріотом, мужнім та сильним духом чоловіком. У перші дні війни чоловік добровольцем звернувся до територіального центру комплектування і соціальної підтримки, залишивши свою улюблену лікарську роботу. Він пішов на війну зі словами: «Молоді мають жити!».

Спершу був призначений командиром роти військової частини Т0950, служив на Закарпатті, охороняв державні кордони. Був строгим, вимогливим, але справедливим – саме так про нього згадують побратими. Але спокою Василю не давало бажання захищати країну на передовій. Тож невдовзі подав рапорт командуванню про направлення його в зону проведення активних бойових дій – на Донеччину.

У його взводі він виявився старшим не лише званням, але й найстаршим за віком. «Він нам був за батька. Опікувався, розраджував, підтримував добрим словом, подавав приклад мужності...», – розповідають бійці, які воювали під його командуванням, ті, які були в останньому бою разом.

В той  день, 23 жовтня 2022 року, взвод під командуванням капітана Василя Федоришина, потрапив у засідку поблизу села Водяне. Він пішов першим... Ворог вдарив з артилерії, завдавши смертельного поранення командиру. Бійцю було 52 роки. Хлопці врятувались, хоч і не без поранень та контузій, залишились живими. 

Лазоришин Ростислав Михайлович, позивний «Шустрий», доброволець, старший солдат 5 батальйону оперативного призначення «Буревій» імені Героя України генерал-майора Сергія Кульчицького Національної Гвардії України, народився 2 червня 1996 року у місті Калуші.

2002 року пішов до першого класу загальноосвітньої школи №3. За час навчання користувався авторитетом в однокласників, захоплював прямолінійністю та енергійністю вчителів, цікавився історією та краєзнавством, відвідував різноманітні гуртки.

Після закінчення школи у 2011 році вступив до професійно-технічного училища №7, здобув фах кухаря-офіціанта та почав працювати. Мав різнопланові захоплення, завжди приходив на допомогу друзям і нужденним.

У 2016-му був призваний на строкову службу, де зарекомендував себе як добросовісний і сумлінний військовослужбовець. За період служби неодноразово отримував подяки від командування.

Він завжди, наче знав, спішив жити... Швидке одруження, батьком став у 23... Народився синочок Данилко – найцінніший скарб та здобуток життя, якому віддав ту батьківську ласку та опору, якої ніколи не знав. На жаль, сімейні стосунки не склалися і пара розійшлася.

З початком повномасштабної війни Ростислав вибрав шлях Воїна. Добровольцем пішов до Калуського районного центру комплектування та соціальної підтримки і після проходження спецпідготовки поповнив ряди 5 батальйону оперативного призначення «Буревій».

Служив помічником гранатометника 2 відділення 1 взводу оперативного призначення роти оперативного призначення. Швидко орієнтувався і вміло діяв у складних ситуаціях, проявляючи при цьому розумну ініціативу. Завжди залишався надійним і вірним побратимом, приймав з гідністю всі виклики долі, постійно рвався у бій, був одержимий перемогою та власним безсмертям...

Свій останній бій Герой прийняв 20 липня 2023 року поблизу населеного пункту Кармазинівка Сватівського району Луганської області. В результаті штурму противником українських позицій воїн отримав уламкові ураження плечей та шиї, несумісні з життям. Йому навіки 27. Похований 26 липня на Алеї Слави калуського міського кладовища.

За особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов’язку посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня. 

Хандій Василь Петрович, позивний «Сивий», старший солдат 110 окремої механізованої бригади імені генерал-хорунжого Марка Безручка, народився 1 жовтня 1979 року в місті Калуші, що на Івано-Франківщині. Ріс активним і допитливим хлопчиком, щирим та дружелюбним.

Навчався у Калуській загальноосвітній школі №3. За словами однокласників, попри веселу і товариську вдачу, був дуже серйозним і відповідальним. Після школи влаштувався на роботу на завод «Будмаш». Однак, усе життя його манила дорога, тож пішов працювати водієм автобуса. Останнім місцем праці було Львівське автотранспортне підприємство.

У 2002 році створив сім’ю з коханою дівчиною Катею. У щасливому шлюбі народилося 2 синів – Вадим і Богдан. Родина для Василя була – понад усе. Він старався бути люблячим чоловіком і батьком, дбайливим, працьовитим, взірцем для дітей. Усі знали його як рішучого, впевненого, сміливого чоловіка з добрим і щирим серцем.

На період початку війни перебував у Чехії. «У перший день повномасштабного вторгнення від важкої хвороби померла Василева мама, – розповідає дружина. – Я наполягала на тому, щоб він не приїжджав на похорон, бо розуміла, що кордони закриють і назад повернутися він уже не зможе. На похорон він не приїхав, але й залишатися в чужій країні, коли ворог топче рідну землю, не зміг». Заради майбутнього своїх дітей став на шлях боротьби з ворогом 8 березня 2022 року. Сказав дружині: «Я мушу зупинити того москаля на сході, щоб він не прийшов у наш дім».

І вже з 21 березня у складі механізованого батальйону військової частини А4007 служив на Донеччині – у місті Авдіївка. Був водієм зенітного ракетного відділення зенітного ракетного взводу. За словами побратимів, був надійним, безстрашним і відчайдушним. За час служби збив два ворожі літаки СУ-25. Був нагороджений пам’ятною відзнакою «За оборону Авдіївки» від військово-цивільної адміністрації міста Авдіївка, медаллю «За оборону Авдіївки» 110 окремої механізованої бригади імені генерал-хорунжого Марка Безручка, відзнакою Президента «За оборону України» та нагрудним знаком «Ветеран війни» (учасник бойових дій).

Ніколи ні на що не скаржився і не нарікав. Всі завдання виконував безстрашно і бездоганно. «Не раз жартував, що пройшов війну і його не зачепила жодна ворожа куля, бо мама на небі захищає та оберігає його. Він був віруючим і завжди молився. Та у Господа були інші плани на його душу, – ділиться спогадами Катя. – 21 грудня 2023 року поїхав, щоб забрати хлопців із бойових позицій. У вечірній та нічний час у зоні бойових дій фари не вмикаються. Дорогою назустріч ішла колона наших танків і його машина «Mercedes-Benz Sprinter» зіткнулася з танком. Танкісти викликали медиків і далі поїхали на завдання».

Василь отримав множинні переломи кісток скелета з ушкодженням внутрішніх органів. Ще кілька днів лікарі боролися за його життя, але, на жаль, у ніч з 8 на 9 січня воїн помер у Київській міській клінічній лікарні швидкої медичної допомоги.

Свій останній спочинок знайшов 12 січня на Алеї Слави міського кладовища. Йому навіки 44...

Рішенням сесії Калуської міської ради Героям посмертно присвоєно звання «Почесний громадянин Калуської міської територіальної громади».

Своїми найсокровеннішими думками поділилися ті, хто відчув на собі нестерпний біль втрати найдорожчих серцю людей. Віршовані рядки присвятила своєму синові Ростиславові Лазоришину його мати Тетяна. Дружина Василя Хандія Катерина подякувала коханому чоловікові за його подвиг та підкреслила, що він прожив достойне і гідне життя. Дружина Василя Федоришина Любов поділилася тим, як полеглий Воїн оберігав та турбувався про своїх побратимів. 

Слова вдячності Героям та Захисникам висловив кращий друг Василя Федоришина, учасник бойових дій, депутат обласної ради Ігор Очкур. 

Заступник командира військової частини, де служив Василь Федоришин, Роман Авєрчєнко та побратими Героя вручили рідним Захисника почесну відзнаку, якою, на жаль, посмертно нагороджений Воїн – «Золотий Хрест», а також прапор штурмової бригади. Військовослужбовці повідомили й про те, що президент України Володимир Зеленський підписав наказ про присвоєння Герою ордена «За мужність» ІІІ ступеня.

Війна жорстока, безжальна та нахабна. Найгірший її наслідок – руйнація доль, відбирання життів. Василь Федоришин, Ростислав Лазоришин, Василь Хандій знали про це. Але не побоялися. Вони рішуче йшли в бій. На зло ворогам – не скорилися навіть перед обличчям смерті. Їхні імена назавжди викарбувані в наших серцях, а їхні подвиги – це те, що робить нас сильнішими.

Вічна пам'ять і слава Героям!

Встановлення інтерактивних меморіальних дощок – справа ГО «Спогади крізь віки». Зісканувавши QR-код на дошці, можна детально ознайомитись із матеріалами про життя і боротьбу Героя.

К сожалению, браузер, которым вы пользуетесь, морально устарел,
и не может нормально отображать сайт.

Пожалуйста, скачайте любой из следующих браузеров: