За нашими захисниками знову заплакало небо…
Не зважаючи на негоду, учора на фасаді Калуського ліцею №3 відкрили і освятили меморіальні дошки ще чотирьом загиблим у російсько-українській війні Героям: Андрієві Рендзяку, Віталію Олексину, Андрієві Паньківу та Володимиру Стусу. Усі вони – випускники цього навчального закладу.
Колись, ще зовсім юними, вони на цьому подвір’ї бігали, раділи, посміхалися, а сьогодні їх посмішки лише у пам’яті рідних, друзів, побратимів. Їхні мужні обличчя тепер дивитимуться на місто із меморіальних дощок, нагадуючи кожному з нас, яка висока ціна нового дня.
Чотири долі, які перекреслила жорстока війна. Їх героїчний шлях назавжди вписаний у літопис історії України, яка бореться за волю та незалежність.
Рендзяк Андрій Мирославович, командир відділення збору та обробки інформації розвідувального взводу 106-го механізованого батальйону 63-ої окремої механізованої бригади військової частини А3719 (позивний «Тихий»), народився 17 червня 1994 року в місті Калуші. Був третьою дитиною в сім’ї, мав двох старших братів Олександра та Олега. З дитинства ріс дуже активним, непосидючим, але добрим і хорошим хлопчиком.
У родині сімейні стосунки не склалися. Після розлучення батьків з восьмирічного віку Андрія з братами виховувала мама, яка, незважаючи на важкі життєві обставини, віддавала усю свою любов і ласку дітям, тому Андрій і виріс, як захисник і справжній патріот своєї Батьківщини.
Навчався у ЗОШ №3. Займався легкою атлетикою, закінчив музичну школу по класу фортепіано. 7 листопада 2012 року був призваний до лав Української армії на строкову службу. Служив у Криму, в Керчі, старшим матросом берегової охорони морської піхоти. Після мобілізації Андрій брав активну участь у Революції гідності, адже хотів, щоб Україна була вільною та незалежною і готовий був боротися за це.
31 січня 2015 року його мобілізували до лав ЗСУ. З 12 травня по 27 червня 2015 року і з 6 січня по 17 березня 2016-го брав безпосередню участь в антитерористичній операції на території Донецької та Луганської областей. Займав посаду розвідника-кулеметника групи спеціальних операцій військової частини В2492 м. Очакова Миколаївської області. В колективі користувався авторитетом, володів діловими та моральними якостями. У критичних ситуаціях не розгублювався, мав добру стресостійкість та витримку. 4 квітня 2016 року був нагороджений відзнакою «За службу державі», а 29 липня – медаллю «За військову службу Україні».
Влітку 2015-го познайомився зі своєю майбутньою дружиною Христиною. Це було кохання з першого погляду. 24 вересня 2016 року вони відсвяткували весілля, а 4 листопада 2019-го в молодого подружжя народився довгоочікуваний синочок Даніель. Андрій був дуже хорошим та люблячим батьком. Після закінчення служби в зоні АТО знайшов роботу на будівництві, спочатку працював у Польщі, а потім – у Німеччині та Нідерландах. Там залишилося багато його друзів.
Першого ж дня повномасштабного вторгнення росії на українську землю звернувся до Калуського територіального центру комплектування та соціальної підтримки і вже 27 лютого відправився захищати рідну країну. А через 2 місяці – 28 квітня 2022 року – потрапив під артобстріл і в результаті численних кульово-осколкових поранень тіла з ушкодженням внутрішніх органів загинув у селі Партизанське Миколаївської області, прикривши собою двох товаришів, чим урятував їм життя. Його побратим Андрій Гнип’юк згадує: «Андрій був насправді дуже хорошою людиною, завжди міг підійти і підтримати. Як військовий був дисциплінованим і рішучим, на нього можна було покластися за будь-яких обставин. Він був старшим нашої групи. Того дня так Бог покерував, що Андрія не стало, а мені він подарував життя. Я поки житиму, пам’ятатиму Андрія і хлопців, які тоді загинули». Свій останній спочинок воїн знайшов 4 травня на Алеї Слави міського кладовища.
За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, 6 вересня 2022 року Указом Президента України Володимира Зеленського Андрій Рендзяк був нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно), а 11 жовтня 2022 року відзначений медаллю «За оборону рідної держави» від Калуського міського голови Андрія Найди.
Олексин Віталій Сергійович, солдат мінометного взводу десантно-штурмового батальйону 2-ої мінометної батареї легендарної 80-ої бригади військової частини А0284, народився 19 березня 1985 року у м. Калуші. Ріс доброю, спокійною та допитливою дитиною.
Навчався у ЗОШ №3. Відвідував гурток «Юний натураліст», дуже любив природу. Захоплювався малюванням, та найбільше йому подобалося читати фантастику. А ще займався танцями. У складі зразкового ансамблю народного танцю «Веселі гуцулята» брав участь у всіх заходах міста. Цікавився комп’ютерами і відвідував гурток інформатики.
Однак у родині сімейні стосунки не склалися, батьки розлучилися і Віталію в 15 років довелося швидко подорослішати. У 2001 році вступив до вищого професійного училища №7 за спеціальністю «електрогазозварник». Навчався добре. Стипендію віддавав мамі, оскільки в сім’ї були фінансові труднощі. Мав багато друзів. Екзамени здав екстерном, отримав диплом і був призваний на строкову службу у Збройні сили України. Спершу служив у навчальному центрі «Десна», відтак – у Володимир-Волинському. Там теж брав активну участь у житті частини – організовував різноманітні заходи, вертеп. Восени 2005 року повернувся додому в запас. Влаштувався на роботу в кузню, потім працював на заводі «Техмаш», відтак – «3 бетони». Останнє місце роботи – інтернет-компанія «Нетгруп». Всюди характеризувався як сумлінний працівник, товариський, веселий, жартівливий, завжди знаходив спільну мову з оточуючими його людьми.
У 2008 році зустрів кохання всього життя – чудову дівчину Марію. Через рік вони одружилися і навесні 2010 року в молодого подружжя народився син Марк. Віталій був чуйним, ніжним, люблячим чоловіком і батьком, піклувався про родину. На жаль, у 2015 році шлюб розпався, але він завжди мріяв повернути дружину назад, щоб сім’я була разом. Мав тісний зв’язок із сином, вони багато часу проводили разом. Марк дуже любить тата.
Віталій мав безліч друзів. Любив людей, любив життя, був великим романтиком, а ще дарував живі квіти на всі свята й усім – мамі, бабусі, сестрам, дружині. Був актором у театрі «Любарт». Писав вірші. У пошуках кращої долі поїхав за кордон на заробітки, пробував себе у різних професіях. Напередодні війни, у лютому 2022 року, повернувся додому із Польщі і, не вагаючись, з перших днів війни звернувся до Калуського територіального центру комплектування і соціальної підтримки. Синові сказав: «Я іду, щоб ти ріс у вільній і незалежній країні і ніколи не чув слово «війна». І вже 10 травня 2022 року був призваний у 80-у окрему десантно-штурмову бригаду. Двічі був поранений. Було важко, але він ніколи не скаржився. Виконував усі поставлені перед ним завдання. Востаннє вийшов на відеозв’язок 16 лютого після бойового завдання. Сказав: «Мамо, все добре. Всі живі, завтра знову в бій». Загинув 18 лютого поблизу села Ступочки Краматорського району під час ворожого обстрілу внаслідок значної втрати крові. Свій останній спочинок Герой знайшов 25 лютого на Алеї Слави міського кладовища. У березні йому виповнилося б 38 років.
За особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов’язку Указом Президента України від 14 квітня 2023 року нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
Паньків Андрій Васильович, полковник прикордонної служби України, народився 23 січня 1974 року в місті Калуші, що на Івано-Франківщині. Ріс слухняним та вихованим хлопчиком, дуже добрим і товариським. Відвідував садочок «Струмочок». І саме там були його перші успіхи та перші радощі.
У 1981 році пішов у перший клас середньої школи №3. Запам’ятався старанним учнем, активним і розумним, його любили однокласники та друзі у дворі. Відвідував гурток «Юний технік», займався плаванням, любив грати в шахи, фотографувати. Улюбленими предметами були: історія, фізкультура та географія. А на уроці трудового навчання захопився різьбою по дереву. Після 8 класу продовжив навчання у Львівському поліграфічному технікумі. Провчився два роки. Згодом вирішив присвятити себе військовій службі на благо України.
У 1994-му вступив до Хмельницького інституту Прикордонних військ України (нині – Національна академія Державної прикордонної служби України імені Богдана Хмельницького). Отримав диплом магістра з відзнакою за спеціальністю «Оперативно-службова діяльність та управління діями прикордонних підрозділів (частин, з’єднань)».
Пройшов шлях від курсанта до полковника на посаді начальника служби державного нагляду за охороною праці Західного регіонального управління Державної прикордонної служби України. Загалом службі віддав понад 28 років. З 2014 року Андрій завжди був у найгарячіших точках війни з окупантом. Користувався повагою та авторитетом у колективі, адже на робочому місці був відповідальним і справедливим. Впродовж служби нагороджений багатьма державними відзнаками за бойову звитягу та незламну волю до Перемоги. Паралельно з військовою службою закінчив Львівський національний університет імені Івана Франка за спеціальністю «Правознавство» та здобув кваліфікацію «спеціаліст-юрист».
У житті був добрим, щирим, улюбленим сином. Завжди допомагав та підтримував маму. Любив та піклувався про близьких, мав п’ятеро похресників. Однак сімейне життя так і не влаштував, присвятивши себе служінню Україні. У вільний час відвідував Богослужіння у храмі Стрітення Господнього міста Львова, був нагороджений церковною грамотою за жертовне служіння Богові та українському народові.
Мав багато мрій та планів, яким, на жаль, не судилося здійснитися. Важка недуга для Андрія стала фатальною. Його життя обірвалося 19 лютого 2023 року. Мужній захисник назавжди залишився у небесному строю наших охоронців. Свій останній спочинок Андрій Паньків знайшов 24 лютого на Алеї Слави міського кладовища.
Стус Володимир Іванович, кулеметник кулеметного взводу 3-го механізованого батальйону 24-ої окремої механізованої бригади імені Короля Данила, народився 24 вересня 1986 року в м. Калуші, що на Івано-Франківщині.
Був старшим сином і опорою для батьків, другом та захисником для молодшої сестри Мирослави. Володимир ріс веселим і допитливим хлопчиком. Цікавився географією та точними науками. Любив активний відпочинок, подорожувати горами. З дитинства мав загострене почуття справедливості та любив допомагати людям. Був завжди справедливим та безкорисливим.
Навчався в загальноосвітній школі №3. Там зустрів своїх найкращих друзів, з якими міцна дружба тривала впродовж усього життя. «Володя був свій серед своїх, свій серед чужих, – згадують друзі. – Веселий, компанійський інтроверт-інтелектуал, інколи надто стриманий і непохитний, життєрадісний і оптимістичний у всіх життєвих ситуаціях, людина, яка більше слухала, ніж говорила. Йому дивним чином вдавалось випромінювати спокій, умиротворення, мудрість і безтурботність. Після розмови з ним навіть найскладніші проблеми видавались легкими неприємностями. Абсолютно категорично і безвідмовно допомагав у будь-якій життєвій ситуації».
У 2003 році вступив до Івано-Франківського університету нафти і газу на факультет «Автоматизації і комп’ютерних наук». У 2008 році отримав спеціалізацію інженера-системотехніка.
Працював на підприємствах Калуша: «Сегежа», «Укрнафтогазбуд», «Полікем». Друзі та колеги згадують Володю як відповідального, завжди готового допомогти, спокійного та дружелюбного. Неодноразово їздив працювати за кордон – у Польщу та Чехію. У січні 2022 року, за місяць до повномасштабного вторгнення, повернувся з Чехії в Україну.
Володимир багато читав, любив опановувати щось нове, мав гострий розум та аналітичне мислення. Цікавився винаходами, читав праці провідних науковців, що здобули Нобелівську премію. Крім того, мав золоті руки і любив майструвати.
1 вересня 2022 року був призваний до лав Збройних Сил України за мобілізацією. Не маючи військової підготовки, мужньо пішов захищати рідну землю від окупантів. Він не міг вчинити по-іншому, адже понад усе цінував чесність і справедливість.
Військову підготовку проходив в Англії. Після повернення приєднався до кулеметного взводу 3-го батальйону 24-ої бригади ім. Короля Данила як кулеметник. Був відправлений у район Бахмута, що на Донеччині, для виконання бойових завдань. Брав участь у запеклих боях з першого дня перебування там. Незважаючи на важку ситуацію під Бахмутом, Володимир разом із побратимами мужньо тримав оборону і робив усе, що від нього залежало, щоб виконати бойове завдання. Але, на жаль, зберегти життя не судилося.
1 грудня воїн востаннє вийшов на зв’язок із рідними, після чого відділення отримало завдання займати оборону в с. Опитне, що під Бахмутом. Як зазвичай, перед останнім боєм командир спитав: «Усі готові, хлопці?». «Готові» – відповів Володимир разом із побратимами. 5 грудня 2022 року воїн отримав поранення, несумісне з життям. Це було пряме попадання ворожої міни в окоп. Молоде життя обірвалося. Володимиру Стусу назавжди залишиться 36. Свій останній спочинок захисник знайшов 13 грудня на Алеї Слави міського кладовища у Калуші.
Інтерактивні меморіальні дошки – справа ГО «Спогади України». Зісканувавши QR-код на дошці, можна переглянути інформацію про життя і боротьбу Героя.
«Вони загинули у боротьбі за незалежність. Наша справа – зберегти про них спогади, а ваш обов’язок – відбудовувати Україну», – звернулася до учнів ліцею представниця ГО «Спогади України» Мар’яна Ковальчук.
Ліцеїсти написали символічного «листа у вічність». Усі присутні поклали до меморіальних дощок квіти.
Вічна пам’ять і шана нашим Героям!
