8 травня на фасаді Калуського ліцею №3 відбулося відкриття та освячення інтерактивних меморіальних дощок полеглим Героям Віктору Паньківу та Ігореві Чошку, які поклали свої життя у війні з московськими ординцями.
Двоє мужніх воїнів навчалися у цьому закладі у різні роки. Та єднала їх мужність та відданість, саможертовне служіння українській державі, своєму народу.
На відкриття та освячення пам’ятних знаків прийшли родини Героїв, священнослужителі, друзі, товариші, побратими, громадськість, працівники поліції, члени родин, які теж втратили найдорожчих у цій жахливій війні. У руках – квіти, а в очах – сльози…
Присутні мали змогу не тільки віддати честь загиблим героям, але й ознайомитись із їх життєвим шляхом завдяки стартапу Bank of Memories та громадської організації «Спогади України».
Віктор Ярославович Паньків, капітан поліції, командир взводу № 2 роти поліції особливого призначення ГУНП в Івано-Франківській області, народився 24 січня 1986 року у м. Калуші. Навчався в Калуській загальноосвітній школі №3, займався пауерліфтингом, виконав норматив КМС. З дитинства виховував у собі самодисципліну та порядок. Піклувався про батьків та молодшу сестру, для яких був опорою, другом, люблячим сином та братом. Любив племінників та завжди допомагав у їхньому вихованні. А ще цінував друзів, колег та побратимів.
Стати правоохоронцем було дитячою мрією Віктора. Остаточно з професією визначився під час строкової служби: розумів, що любов до спорту і сильний характер допоможуть втілити мрію в реальність. У 2011 році вступив на службу у роту міліції особливого призначення «Беркут» при УМВС України в Івано-Франківській області. «Служити та захищати!» – саме з таким девізом розпочав свій службовий шлях, пройшовши його від снайпера штурмового взводу до командира взводу, отримавши десятки нагород, медалей та подяк за сумлінну службу. За словами колег-спецпризначенців, запорука успіху Віктора Паньківа ‒ у вимогливості до себе, підлеглих і до роботи. А ще ‒ в неабиякому авторитеті: побратими по службі називали його «батьком».
Війна прийшла в життя Віктора Паньківа у 2014-му. Пекельне горнило боїв на сході України неабияк загартувало тіло і сильний дух молодого бійця: звільняв від терористів Слов’янськ, дивом вижив на горі Карачун, отримавши осколкове поранення під час мінометного обстрілу. Неодноразово рятував життя побратимів, прикриваючи їх снайперським вогнем на бойових задачах. Допомагав евакуйовувати вбитих та надавав першу допомогу пораненим братам по зброї. Бути першим із перших ‒ його непорушне правило.
За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету і територіальної цілісності України, за честь і звитягу нагороджений медаллю «За визволення Слов’янська», відзнакою Президента України «За участь в антитерористичній операції».
Разом із однодумцями організував стрілецький клуб. Неодноразово брав участь у змаганнях зі стрілецьких дисциплін, здобував призові місця. Займався мисливством, рибальством, підводним плаванням. Любив активний відпочинок з друзями та колегами. З коханою дружиною Оксаною мріяв про міцну та щасливу сім’ю. «Він хотів просто бути щасливим, насолоджуватись світом і життям. Дуже хотів дітей», – зі сльозами на очах розповідає жінка.
24 лютого 2022-го, коли росія розв’язала повномасштабну війну проти України, Віктор Паньків уже був у повній бойовій готовності. У складі полку спеціального призначення «Сафарі» брав участь у штурмі міст Ірпінь та Буча. Відтак долучився до захисту Сум, населених пунктів Харківщини та Запоріжжя. Загинув разом із побратимами 22 травня 2022 року внаслідок ракетних ударів поблизу с. Вільноандріївка Запорізької області. Похований 26 травня на Алеї Слави в с. Чукалівка, що на Івано-Франківщині. 30 червня захисникові присвоєно звання «капітан поліції» посмертно. Указом Президента України №891/2022 від 27 грудня його нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Ігор Степанович Чошко, боєць 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади, народився 17 лютого 1977 року у м. Калуші. Ріс товариським і здібним хлопчиком. Захоплювався малюванням. Відвідував секцію рукопашного бою та займався в тренажерному залі. Успішно закінчив Калуську загальноосвітню школу №3. У 1997 році був призваний на строкову військову службу. Служив у Президентському полку. Був помічений як відмінний військовослужбовець та перенаправлений до бригади спеціального призначення «Барс» Національної гвардії України. На одному з навчальних занять упав з висоти другого поверху, отримав травму хребта, лікувався в госпіталі. Від можливої інвалідності врятували добре треновані м’язи. Проте службу продовжити не дозволили.
1998 року вступив до Коломийського економіко-правового коледжу здобувати професію юриста. Познайомився з чарівною дівчиною Тетяною, це було кохання з першого погляду. Через рік одружились і в щасливому шлюбі народили трьох синів – Віталія, Володимира та Назара. Був для дітей хорошим батьком та вірним другом, для дружини – коханим чоловіком, справжньою опорою та захистом, для рідних – люблячим сином і братом. Працював художником по граніту. Увесь вільний час проводив з родиною.
Був активним учасником Революції Гідності, оскільки завжди мав глибоке відчуття справедливості. На Майдані отримав невелике поранення, кидаючи у беркутівців бруківку та коктейлі Молотова. 2015 року, коли найменшому сину виповнилося всього 6 місяців, поповнив ряди добровольців та брав участь в антитерористичній операції на території Донецької області. Службу проходив у в/ч 9937Східного регіонального управління Державної прикордонної служби з дислокацією у Маріуполі. Був навідником 3-го зенітно-артилерійського відділення оперативної зенітно-артилерійської прикордонної застави 1-го прикордонного загону (І категорії).
2016 року продовжив контрактну службу у населеному пункті Ценжів Івано-Франківської області на посаді командира зенітного артилерійського відділення зенітного ракетно-артилерійського взводу роти вогневої підтримки в/ч ПП В3950 в/ч А2235. Упродовж 3 місяців проходив військовий вишкіл у навчальному центрі «Десна». У травні 2017-го, після закінчення дії контракту, був звільнений у запас, із загальною вислугою у Збройних Силах – 2 роки, 1 місяць та 27 днів. За високу професійну майстерність, мужність та патріотизм, виявлені під час захисту Вітчизни, Ігор Чошко нагороджений медалями «За гідність та патріотизм», «Звитяга, мужність, честь», «В єдності – сила держави», «Ветеран війни», «Учасник АТО».
Військова справа завжди була Ігореві до душі. Був вірним побратимом, обізнаним та відданим військовій справі та своїй країні. «Добрішого та благороднішого за нього ми не знаємо», – кажуть про Ігоря побратими. А він знав, що стане на захист України знову, тому жодного сумніву 24 лютого 2022 року у нього не було. Не чекаючи повістки чи дзвінка з Калуського районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки, пішов на війну добровольцем. «Позивний «Цербер» обрав собі сам, – розповідає дружина Тетяна. – Провоював 11 днів. 6 березня подзвонив востаннє. Говорив мало, хвилювався. Казав, що кілька днів не буде на зв’язку, бо буде «гаряче».«Передай усім, що всіх люблю», – були його останніми словами.
Загинув Ігор Чошко 7 березня в бою поблизу села Слобода-Кухарська Житомирської області разом із калушанином Володимиром Кушликом. Поховали воїна 17 березня на Алеї Слави міського кладовища. Указом Президента України №384/2022від 2 червня 2022 рокуІгор Чошко нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Також відзначений медаллю «За оборону рідної держави» (посмертно).
Своїми спогадами ділилися найрідніші та ті, хто знав Героїв. «Від нас ідуть найкращі. І ми повинні їх пам’ятати, адже саме завдяки їм у нас сьогодні спокійно», – зазначив полковник поліції Сергій Безпалько, начальник ГУ Нацполіції в Івано-Франківській області.
«Полягли в бою нерівнім і весь світ говорить нині: «Вічна пам'ять вам, Герої! «Слава, слава, слава Україні!» – це рядки з вірша, які написав батько Ігоря Чошка. Їх зачитав директор ліцею Михайло Коротич…У такі хвилини важко щось говорити.
Ігор Чошко та Віктор Паньків – Герої, подвиг яких житиме вічно у пам’яті кожного з нас! Вічна слава нашим Захисникам!
Нагадаємо, раніше у Калуській громаді уже відкрили 7 меморіальних дощок загиблим воїнам:
– на фасаді ліцею №5 – командиру протитанкового відділення роти вогневої підтримки десантно-штурмового батальйону 80-ї окремої десантно-штурмової бригади Юрієві Ковальчуку;
– на фасаді Калуського політехнічного коледжу та фасаді Кропивницької гімназії – гранатометнику гірсько-штурмового відділення гірсько-штурмового взводу 2-ої гірсько-штурмової роти, заступнику директора з виховної роботи коледжу Любомирові Фединяку;
– на фасаді Пійлівського ліцею – старшому лейтенанту 2-го взводу 5-ої роти 80-ої окремої десантно-штурмової бригади ЗСУ Олегові Перегуді, позивний «Скіф»;
– на фасаді ДЮСШ «Сокіл» – розвіднику-далекомірнику 1-го батальйону 80-ї окремої десантно-штурмової бригади Богданові Гавриліву;
– на фасаді Калуського ліцею №7 – снайперу 2-ої роти 109-го батальйону 10-ої окремої гірсько-штурмової бригади Володимиру Кушлику та навіднику у складі 8-го окремого гірсько-штурмого батальону 10-ої окремої гірсько-штурмової бригади Василеві Фальовському;
– на фасаді Боднарівського ліцею – старшому стрільцеві 10-ої окремої гірсько-штурмової бригади «Едельвейс» 109-го окремого гірсько-штурмового батальйону Василеві Грицюку.
