Радіо КалушFM (095) 633-12-68 Пн.-Сб. 09:00- 18:00, Нд.- вихiдний

Шевченко – у цікавих фактах

Переглядів: 371

Сьогодні, 9 березня, виповнюється 210 років від дня народження Тараса Шевченка.

На сьогодні вірші Кобзаря набули нових для нас сенсів, вони освітлюють ті ж самі проблеми, що були століттями тому, адже наша боротьба за волю триває віками. 

Борітеся – поборете!
Вам Бог помагає!
За вас правда, за вас слава
І воля святая!

До дня народження Великого Кобзаря Державне агентство України з питань мистецтв та мистецької освіти зібрало 10 цікавих фактів про Шевченка, інформує «Калуш ФМ»

Факт 1. Шевченко в цифрах

За даними «Формулярного списку про службу лінійного Оренбурзького батальйону №1» за 1853 рік зріст Тараса Григоровича складав 164 сантиметри.

Тарас Григорович Шевченко помер досить рано, проживши всього 47 років. Із них 24 роки митець був кріпаком. Ще 11 років перебував на військовій службі, у засланні або ж під слідством. І впродовж свого недовгого (за сучасними мірками) життя лише 12 років він був відносно вільною людиною.

Протягом кількох десятиліть він мешкав у великих містах: 1,5 роки митець жив у Вільнюсі, а згодом ще 17 – у Петербурзі і лише 15 років за все життя провів в Україні.

Пан Енгельгардт погодився відпустити Шевченка за 2500 рублів на той час ця сума була еквівалентна 45 кілограмам чистого срібла.

У своїй збірці «Кобзар» поет згадує слово «калина» 385 разів, слова «Укра­їна» і «український» – 269 разів, натомість слова «Бог», «Божий», «Господь», «Господній», «Ісус», «Христос» та «Христів» уживаються в поезії Шевченка 1281 раз.

Він написав 237 віршованих, 11 прозових та 2 драматичних твори. Також всього до сьогодення дійшли 835 картин та малюнків Тараса Шевченка в оригіналах і частково в гравюрах на металі й дереві. Також до нас дійшло 11 автопортретів Шевченка. Крім того, відомо про 278 втрачених або не знайдених робіт.

В Україні існує 25 варіацій назв міст, селищ та сіл, присвячених Шевченкові: Тарасівка, Шевченкове, Тарасівці, Тарасо-Григорівка, Кобзар тощо. В цілому ім’я митця мають 352 населених пункти.

1384 – стільки пам’ятників Кобзарю встановлено в світі. З них в Україні налічується 1256 монументів, і ще 128 – в 35 країнах світу – Бразилії, США, Китаї тощо.

Факт 2. Про рід Тараса Шевченка

Предки Шевченка були козаками – несли службу у війську запорізькому та були учасниками визвольних війн та повстань.

За згадками родичів Тараса, прадід Андрій Безрідний - був вихідцем з низового козацтва, який із Запорізької Січі переїхав у Керелівку (зараз Шевченкове, інша назва села – Кирилівка). Згодом одружився на Єфросинії Іванівні Шевчисі.

Так у Кирелівці з'явилася сім'я Шевченків. Згодом пара народила трьох синів Олексу, Кіндрата та Івана. Іван був одружений тричі, мав восьмеро дітей. Один з його синів – Григорій – і був батьком Тараса Шевченка.

Сам же дід Іван був грамотним селянином – умів читати й писати, знав багато цікавих історій. Тож маленький Тарас полюбляв проводити з ним багато часу, зростаючи під впливом розповідей про Коліївщину, козаччину та народних героїв – Залізняка й Гонту.

По лінії ж матері Тараса предками були Яким і Параска Бойки, що проживали в сусідньому селі Моринці, але походили з бойків Прикарпаття.

Батьки майбутнього поета були кріпаками у поміщика Енгельгарда. Коли вони одружилися, то Григорію було 21 рік, а Катерині – 19.

У свою чергу варто зазначити, що Тарас Шевченко народився не в заможній сім’ї, але й не у бідній. Хоча батько поета і був кріпаком, він був також чумаком та стельмахом, а один із дідів матері мав пасіку з кузнею. Така діяльність допомагала заробляти достатньо грошей для нормального життя. Тим не менш, із п’яти дітей у сім’ї Тарас був єдиним, хто здобув шкільну освіту та був грамотним. Він навіть трохи підпрацьовував - свої перші гроші майбутній поет заробив, відспівуючи небіжчиків у ролі помічника священика.

Тарас Шевченко ніколи не був одруженим і не мав дітей, але це не означає, що поет не мав нащадків. У нього було 23 племінника і близько 90 внучатих племінників. Дослідники налічують понад 1300 нащадків братів та сестер Тараса, у багатьох із яких була цікава доля.

Так, його небіж Йосип Шевченко став активним учасником російсько-турецької війни та героєм Болгарії. Внучатий племінник Олег Лундстрем був керівником джазового оркестру в Китаї. Онук сестри Шевченка Катерини Фотій Красицький також став художником. Він видав перший художньо-методичний підручник українською мовою «Рисування та малювання».

Факт 3. Шевченко міг би стати й відомим музикантом

Знаємо про Шевченка-поета – автора пророчих філософських творів, знаємо Шевченка-художника, тонкого і майстерного митця, але існує і третє втілення митця – Шевченко-музикант.

По перше, він був освіченою людиною в музичній справі та мав широке коло смаків: дуже любив Гайдна, Моцарта і Бетховена, постійно до них звертався. Обожнював Шопена, Мендельсона. Дуже добре знав тогочасних віртуозів: Паганіні, Серве, В’єтана, в його творах згадуються десятки прізвищ. Все це говорить про те, що Шевченко – інтелігент надзвичайно високого художньому смаку. Щоденники Тараса Шевченка дуже багаті на музичні судження. Він часто звертається до віденських класиків. І, звичайно, ідеалом гармонії завжди залишався Вольфганг Амадей Моцарт. Фрагмент із записів Шевченка за 1857 рік: «Я почув, як маленький оркестрик грає увертюру до опери Моцарта. Це така чудова музика, що мені здається, її не можна заграти недобре, вона завжди звучить божественно».

У петербурзькому середовищі він спілкувався з відомими музикантами. Велика дружба пов’язувала його з видатним українським співаком Семеном Гулаком-Артемовським. Останній навіть присвятив Шевченку власну пісню «Стоїть явір над водою». Василь Барвінський у своїй статті згадує й думку Пилипа Козицького, що «Шевченко своїм знайомством з кращими зразками загальноєвропейського мистецтва в різних його галузях і стилях досягає рівня фахівця музики».

По друге, Шевченко дуже гарно співав. Перший ректор Київського університету Михайло Максимович згадував, що Тарас був співаком із чудовим голосом. «Якби не широка обдарованість як літератора та живописця, Шевченко був би світовим співаком», – говорив він.

Стверджують, що Шевченко мав добрий музикальний слух і приємний голос – «баритон з високими теноровими нотами» оксамитового тембру, дуже любив співати і, за свідченням сучасників, «завжди вкладав всю силу у своє виконання народних пісень».

За переказами: «Шевченко дуже любив народні пісні, знав їх без ліку і переймав з одного разу: аби де почув нову пісню, одразу візьме її на голос і всю її знає».

Можливо саме через те твори Шевченка такі мелодійні, що прямо просяться стати піснями. Зокрема першим українським композитором, який свідомо підійшов до музичного втілення поезії Шевченка, став Микола Лисенко. Композитор написав цикл творів «Музика до «Кобзаря», який містить 87 творів різних жанрів і форм. На вірші Шевченка Лисенко створив також 56 романсів, 19 хорів, 9 вокальних ансамблів і 3 кантати.

Факт 4. Кобзар полюбляв справжній український борщ, а у снах до нього з`являлись вареники

«Улюбленою його їжею був справжній український борщ, «затертий пшонцем і затовчений старим салом», вареники з сиром з грубої гречаної муки та такі ж самі галушки» – вказує у своїх спогадах про Кобзаря письменниця Стефанія Крапівіна.

У Києві, у родичів, частували Шевченка пісним борщем із сушеними карасями зі свіжою капустою та якимись особливими приправами і пшоняною кашею, яка була зварена на раковій юшці і посипана свіжим кропом. «Після цього декілька разів за бажанням Шевченка, – за словами Афанасьєва-Чужбинського, – ми ходили обідати у пісні дні до старих, тільки бувало, я заздалегідь попереджу тітоньку, і пісний борщ виходив якнайкраще».

Тарас Шевченко добре знався і на рибних стравах. «Лящі дніпрові», карасі сушені або «засмажені зі сметаною», судак і щука, «міцно приправлена перцем», згадуються в його творах, листах і «Щоденнику».

Неможливо перерахувати всі страви, що згадує Тарас Григорович у своїх творах: устриці, «кав’яр» (ікра), крес-салат, спаржа, духм’яний «огурешник», смажена качка з яблуками, гуска, смажена з капустою, порося фаршироване «з бабою», пиріжки з цибулею та грибами («просто геніальні!»), котлети, баранина, «кебаб», кренделі, бублики, смажена індичка, курчата, вестфальська ковбаса (особливо з гірчицею), «бефстек», холодна телятина і, звичайно, ж сало та домашня ковбаса.

Любив Шевченко вареники і пельмені. В листі до Кухаренка від 31 січня 1843 року з Петербурга він писав: «Як будете ви мені розказувать про вареники та проче, то я вас так вилаю, як батька рідного не лаяв. Бо проклятуща ота страва, що ви розказували, неділь зо три снилась. Тілько що очі заплющу, вареник, так тобі і лізе в очі…»

З фруктів Тарас Григорович любив сливи та кавуни, а з овочі: часник, цибулю, огірки (свіжі й солоні), а особливо молоду редьку.

А взагалі, Кобзар дуже любив й сам пригощати, особисто дітей і звичайно ж солодощами. От як про це пише у своїй статті «Несколько слов о Тарасе Шевченко» Крапівіна: «Як його не відмовляли, але в наступну за тим неділю, він побажав улаштувати «знатний» бенкет для всієї навколишньої дітвори, а дітвори було в нього знайомої мало не півсотні. Сам вибрався до міста на ринок і повернувся звідтіль, таки пішки, й так навантажившися великими й малими вузлами та пакунками з різними ласощами та цяцьками, що ледве приплетався до ґаночка, увесь спотілий і запорошений..., проте, веселий і вдоволений з наступного свята... По обіді з'явилася договорена перекупка з ручним візком, в якому були яблука, груші, пряники, бублики та рум'яні «закордонні» булочки, – й бенкет бучно відбувся на вигоні...».

Факт 5. Чай з ромом чи ром з чаєм – що полюбляв пити Тарас Шевченко

«Джерело натхнення» – так Шевченко називав чай із самовара. Однак у чай він любив додавати ром, до того ж у такій кількості, що його друзі жартували: мовляв, Тарас п'є не чай із ромом, а ром із чаєм. Історик Микола Костомаров згадував, що за довгими вечірніми розмовами Тарас міг випити з десяток склянок такого коктейлю, але дійсно п’яним він бачив поета лише одного разу.

Але і каву Тарас Григорович теж любив. Захопився нею в Академії мистецтв - кава піднімала тонус й підтримувала працездатність студентів-художників. Найбільше полюбляв каву по-віденськи: не міцну, зі збитими вершками.

Але й міцнішими напоями любив почастуватися Тарас Григорович. Зокрема він полюбляв лафіт (популярне на той час червоне вино), чихир, джаксон, лікер, різні наливки: вистоялка, слив’янка, вишнівка, лимонівка, англійський портер «Браунстут Берклей Перкенс і компанія», італійське лакріма-крісті, яке пили під макарони і стофатто, джин, вина херес й мадера, горілка, «стуканець», пиво, мед, квас, шампанське для особливо урочистих подій.

Однак, треба зауважити, що Шевченко завжди знав міру. Як вказував у своїх спогадах приятель Кобзаря, Федір Лазаревський: «Кожен келих «робив його більш розслабленим й надихав, надавав більше задушевності й неуявної чарівності, але душа його завжди знала міру».

Факт 6. Тарас Шевченко був «Гетьманом» таємного товариства, назва якого починається на літеру «М»

Не думайте одразу про Масонів – все не настільки страшно, однак не менш цікаво та загадково.

Десь на початку 1840-х або наприкінці 1830-х років на Лівобережній Україні виникло неофіційне утворення українського дворянства та літературно-мистецької богеми, яке мало назву «Товариство мочимордія».

Традиційно мочиморд характеризували як компанію, ядро якої складали українські ліберальні поміщики, які мали маєтки на Пирятинщині, а також на Чернігівщині й Київщині. Це були поміщики і воднораз богемники: брати Віктор, Михайло і Платон Закревські, історик, етнограф, поет і музикант Микола Маркевич, художник і письменник граф Яків де Бальмен і його брат Сергій, поет Віктор Забіла та деякі інші, між ними й сам Тарас Шевченко.

Знайомство Шевченка із мочимордами як товариством (декого з них він знав раніше) сталося 29−30 червня 1843 році на балу в поміщиці пирятинського повіту Тетяни Густавівни Волховської в с. Мосівці. Туди Тарас прибув уже як популярний автор разом із знаним письменником Євгеном Гребінкою. Мочиморди одразу прийняли гостя до свого товариства: «Тарас Шевченко ще в будинку Волховської був посвячений у мочимордії. Він там у перший же день пройшов весь курс цієї премудрої науки» (Ґео Шкурупій).

Афанасьєв-Чужбинський називав товариство: «Тісний гурток розумних і шляхетних людей, переважно гуманних, які користувалися загальною прихильністю».

Мочиморди займались традиційною справою – пиятикою. Традиційні для тогочасного дворянства зустрічі, як от бали, вони доповнили своїми власними атрибутикою, обрядами, традиціями. Мочиморди, як правило, відокремлювалися від загальної забави і провадили свої потішні церемонії.

Товариство мало яскраву пародійну основу. Вже сама назва походила від словосполучення «мочити морду», тобто – пити алкоголь, натомість слова «пиячити» їхня спільнота уникала. В протилежність угрупуванню існувало й сухомордіє або сухориліє, що означало – не пити.

Були в мочиморд і свої обряди та ступені. В нагороду за ревність існували нагороди: сивалдай (тобто сивуха) в петлицю, бокал на шию і великий штоф через плече. Визначалися й спеціальні дні для святкування на честь Бахуса.

Відповідно до заслуг (тобто спроможності випити) члени товариства носили титули мочемордія, високомочемордія, п’янійшества і високоп’янійшества. Старійшиною (великим маґістром) мочиморд був тоді Віктор Закревський, що носив титул високоп’янійшества й заслужив великий штоф через плече. Шевченка ж називали «Гетьманом». Цей титул він отримав за уміння гарно писати лист до своїх братчиків, закликаючи їх зібратись на чергове «засідання» товариства, та за вміння довго тримати «бесіду».

У листопаді 1843 року Шевченко писав у листі до Віктора Закревського: «Чого б ми оце з тобою не сотворили, та ба, у мене така суха морда, що аж сумно. Намочи, серце, морду, та намочи не так чортзнаяк, а так як треба. Та пом’яни во псалмі Бахусові щирого жерця спиртуозностей Т. Шевченка. Прощай, голубчику, нехай тобі Бахус помага тричі по тричі морду намочить. Амінь. Нудьгою і недугою битий Т. Шевченко».

Факт 7. Модник та чепурун, який через вбрання популяризував українську культуру

У часи Шевченка для кожного прошарку населення існував свій чіткий зовнішній образ, якому в залежності від майнового та родового статусу відповідав певний костюм: вбрання простого народу та привілейованих верств, міський та сільський одяг.

То ж не дивно, що Шевченко, коли перебував у Петербурзі та був уже знаний у світських колах, почав одягатись згідно з модою ХІХ сторіччя. «Костюм з лацканами, прямі штани, обов’язково, краватка. Метелика він не носив. До речі, під час першого приїду до України з Петербурга він був ще без вусів. Тобто образ вусатого дядька похилого віку у вишиванці – це образ Шевченка вже після заслання. До заслання це була життєрадісна молода людина», – зазначають дослідники життя та творчості Кобзаря.

Товариш Тараса, художник Іван Сошенко у своїх спогадах навіть зазначав, що, «познайомившись зі світськими людьми і роз'їжджаючи по вечірках, він почав гарно одягатися, навіть з претензією на «comme il faut» (належним чином).

Досі немає конкретних відповідей щодо його улюбленого елементу гардеробу, втім відомо: з першого гонорару за картину Тарас Шевченко придбав собі дороге взуття.

Кобзар регулярно витрачав гроші, щоб підтримувати образ денді: мав хороші костюми, зокрема парусинові, носив циліндр. Одного разу купив собі з гонорару єнотову шубу, іншого – гумового плаща-макінтоша.

Дехто із сучасників вважав його навіть франтом. Поет носив і костюми, і фраки, одягав модні сорочки та краватки. Більше того, схоже, що поет носив і золоті запонки. Посмертний опис речей Тараса Шевченка, які знаходилися в приміщенні Академії мистецтв, це лише підтверджує. Цікавий факт - окрім всього іншого майна, там були навіть китайські туфлі.

А от у традиційне вбрання він одягався лише для світлин, аби відповідати тогочасним настроям, себто ідеям романтизму – мистецького напрямку, що популяризував повернення до витоків та збереження національної спадщини.

Коли Тарас Шевченко надягав одночасно модний міський костюм і селянську смушкову шапку з кожухом, це просто шокувало оточуючих, адже поєднувати одяг різних станів було неприйнято.

Фактично, Шевченко зробив спробу презентації народного одягу в урбаністичному середовищі. Він своїм зовнішнім виглядом не лише ламав соціальні правила та стереотипи, а й кидав виклик суспільній думці, відкрито демонструючи себе як українця за допомогою одягу. Чому він це робив? Бо власне самоусвідомлення вимагало від нього культурного єднання зі своїм народом, позначення себе з ним одними маркерами.

Саме Шевченко розпочав моду на національні риси в одязі серед українських письменників, він був також одним із перших, хто почав фотографуватися в народному одязі.

Факт 8. Від кріпачок до княгинь – жінки в житті Тараса Шевченка

Завдяки емоційній та чутливій натурі Шевченко закохувався часто. Але щоразу доля позбавляла його родинного щастя та кохання, про яке мріяв поет. Однак, були й жінки, які відіграли значну роль у його житті та могли б бути з ним у шлюбі, але не судилось.

Першим коханням Шевченка була Оксана Коваленко, про яку він писав у вірші «Мені тринадцятий минало…». Вона була на три роки молодшою і жила в сусідньому будинку. Проте, у зв'язку з тим, що Шевченко поїхав супроводжувати пана Енгельгардта до Вільно, де й залишився навчатися, їхні долі розійшлися. Після Петербургу та Академії мистецтв, через 14 років вже вільний Тарас повернувся до рідної Кирилівки, але Оксана вже була заміжня. Вона пошлюбилася з кріпаком із сусіднього села і виховувала двох доньок.

Коли Шевченко вперше приїхав до України, він познайомився з донькою генерал-губернатора Малоросії (у роках 1816-1834-му) Миколи Рєпніна і онукою останнього гетьмана України, княжною Варварою Рєпніною. Рєпніна хотіла б бути разом з молодшим від неї Тарасом, натомість Шевченко сприймав її винятково як «сестру»: йому лестила увага, спілкування на рівних, але обтяжувала сакралізація та наелектризованість емоцій княжни. Вони підтримували зв'язок все життя, листувалися, княжна сприяла звільненню поета, через багато років побачилися знову, але вже не було якихось особливих сердечних почуттів.

Були у поета і заборонені стосунки. На початку 1840-х років Шевченко гостював у родині поміщика Платона Закревського. Тоді 29-річний поет закохався у 21-річну дружину господаря, проте невдовзі Тарас змушений був залишити гостинну садибу через справи, і зв’язок увірвався. Цій дівчині Шевченко присвятив не один вірш, однак їхні долі більше ніколи не переплітались – у 35-річному віці Закревська померла від туберкульозу.

За деякими джерелами, під час свого першого приїзду в Україну, у рідній Кирилівці поет закохався в доньку місцевого священика Григорія Кошиці – Феодосію. Але батьки були категорично проти одруження своєї доньки з Тарасом, який прийшов свататися на одне з храмових свят. Батьки попівни відмовили йому, а дівчина не змогла піти всупереч їхній волі.

Перебуваючи на 10-річному засланні, Шевченко мав почуття до дружини коменданта Новопетровської фортеці Ганни Ускової. Вони часто прогулювались разом, Шевченко створив шість портретів Ускової, але про їхнє спілкування почали ширитися чутки, які дійшли до чоловіка Ганни. Тому жінка миттєво обірвала свої приятельські стосунки з поетом.

Після помилування 44-річний Шевченко був пригнічений засланням і солдатчиною й відчував себе старим не по роках… Проте, мріяв про дружину. В Нижньому Новгороді він зустрів своє наступне кохання – молоду актрису Катю Піунову, яка здалась йому ідеалом жіночої вроди. Поет допоміг їй влаштуватися до Харківського театру, після чого актриса втекла від нього до Казані з 25-річним актором, за якого згодом вийшла заміж.

Останнім коханням Шевченка була проста дівчина Ликера – служниця його петербурзьких друзів, яка за сприяння поета стала вільною. Він навіть організував навчання для неї, найнявши репетитора. І хоча Ликера мала щонайкепську репутацію, та Шевченко був буквально засліплений і вважав поведінку дівчини наслідком кріпацтва. Та дівчина, незважаючи на те, що вже була заручена з Тарасом, почала непристойно фліртувати зі знайомими поета. За однією з версій, зрадила нареченому з репетиром. Так це чи ні, але Шевченко з нею порвав, а через 3 місяці помер. Лукерія вийшла заміж за перукаря, а після смерті поета не один день провела на могилі колишнього рятівника, каючись у зраді.

Факт 9. Володар Чернечої гори

Помер український поет 47-річним у Петербурзі, там його спочатку і поховали. Але і друзі Шевченка, і численні шанувальники його творчості знали про палке бажання поета бути похованим згідно з його «Заповітом», написаним ще в 1845 році, на рідній землі – «Як умру, то поховайте мене на могилі серед степу широкого на Вкраїні милій...».

Проте, зараз деякі письменники припускають, що у своєму «Заповіті» Шевченко змальовує пейзаж неподалік від Хортиці й саме тут просить поховати його згодом. Окрім згадки про Дніпро, кручі (якими можна назвати скелі острова над річкою) наводиться, що у першій публікації твору в «Кобзарі» в рядках «Було видно, було чути, / Як реве ревучий» Ревучий зазначається з великої літери. Одну з таких назв мав Ненаситець – нині затоплений поріг на Дніпрі, якого за переказами було чути за 15-20 кілометрів.

Але тоді, в день смерті поета, його друзі пам'ятаючи, що він хотів повернутись до України та називав у розмовах Канів, вирішили поховати його саме там. Однак, щоб організувати поховання «неблагонадійного» поета в Україні, потрібен був дозвіл, а оскільки процес з його отримання міг бути доволі тривалим, то друзі поховали Тараса на Смоленському цвинтарі поруч з академіками, професорами Імператорської Академії мистецтв.

Згодом, вже як п'ятдесят вісім днів прах Шевченка перебував у Петербурзі, його домовину, згідно із заповітом, за клопотанням Михайла Лазаревського, після отримання ним дозволу, перевезено в Україну й перепоховано на Чернечій горі біля Канева.

Церемонія перепоховання великого Кобзаря перетворилася на справжнє, хоч і сумне, свято. Після церковної панахиди протоієрей виступив із прощальним словом, назвавши спочилого не тільки братом во Христі, але й справжнім і щирим батьком всього українського люду, а також першим, хто заступився за рідне слово українського народу. Потім труну винесли з церкви, поставили на козацький віз, накрили червоною китайкою, а замість волів впрягся люд. Везли хлопці і чоловіки, а потім навіть і дівчата – декілька верст. Дорогу, якою рухалася траурна процесія, устелили зеленим віттям, і вона була схожа на зелений килим. Попереду несли Кобзарів портрет, аби весь стрічний люд бачив того, про кого лише чув.

Над домовиною Шевченка на місці поховання змурували цегляне склепіння, насипали два яруси землі й обклали камінням так, щоб надати вигляду степової могили. Згодом на могилі встановили дубовий хрест.

У 1934 року в Каневі відкрили музей, а в 1939-му – спорудили новий бронзовий пам`ятник поету і літературно-меморіальний комплекс.

Однак, перед тим як поставити пам’ятник, щоб гранітний постамент і бронзова постать Шевченка не роздавили склеп з труною, треба було точно визначити місце поховання. Дощі з часом деформували могилу, і спеціальна комісія, до якої ввійшли представники НКВС, місцевої влади, вирішили зробити шурф та знайти склеп. Подейкують, що коли члени комісії спустилися у розриту могилу, хтось запропонував відкрити труну, хоч ніхто не мав на це права. Відкривши першу основну домовину, побачили металевий ящик, а в ньому – красиву труну з віконцем, на якому лежав засохлий вінок… Пізніше жінка, яка була в цій комісії, згадувала, що Шевченко лежав, як живий. Присутні перелякалися, бо після 78 років гадали побачити останки. Коли на обличчя поета потрапило повітря, воно в ту ж мить почало просідати…

З часу реконструкції могили, тоді у 1939 році, було прийнято рішення замурувати вхід у склеп залізобетонною плитою, щоб ніхто не турбував володаря Чернечої гори. Навіть німці під час окупації не зазіхнули на могилу.

Факт 10. Перший пам'ятник Тарасу Шевченку на території України був встановлений 125 років тому

На приватній території та нелегально. Але про все по черзі.

У 1897 році харківський промисловець та меценат Олексій Алчевський замовив у скульптора Володимира Беклемішева бюст Тараса Шевченка. Скульптор виконав погруддя Кобзаря з білого мармуру.

У 1898 році цей бюст був встановлений у саду на території садиби Алчевських у Харкові, причому стояв він на п’єдесталі у стилі модерну роботи невідомого архітектора і таким чином отримав вигляд пам’ятника.

Олексій Алчевський хотів урочисто відкрити пам’ятник Шевченкові у Харкові, однак отримав офіційну відмову від влади, попри те, що збирався подарувати його місту. Довелося ставити пам’ятник на приватній території, в садибі мецената. Алчевський замінив паркан на легку огорожу, і білий мармуровий бюст поета на п’єдесталі стало добре видно з дороги. Варто зазначити, що п’єдестал пам’ятникові є одним з перших зразків модерну в Харкові, що є свідченнями прогресивних поглядів замовника. Скульптура має цілком традиційний вигляд, але загалом пам’ятник можна вважати новаторським.

Однак недовго судилось пробути пам'ятнику на своєму місці. Після смерті Олексія Алчевського у 1901 році маєток перейшов до іншого власника. Родина ж Алчевських демонтувала бюст і забрала його з собою, а п’єдестал розібрали.

У 1932 році син промисловця Микола Олексійович передав бюст Кобзаря до Харківської художньої галереї, нині ж він зберігається у Національному музеї Т.Г. Шевченка у Києві. Наступний пам’ятник Шевченку з’явився лише у 1913 році у Винниках під Львовом.

Схожі матеріали за тегами: Тарас Шевченко

К сожалению, браузер, которым вы пользуетесь, морально устарел,
и не может нормально отображать сайт.

Пожалуйста, скачайте любой из следующих браузеров: