На фасаді Калуського ліцею №2 урочисто відкрили інтерактивні меморіальні дошки загиблим у російсько-українській війні Героям, які свого часу навчались у цій школі – Дмитру Бобкову, Іванові Зембіцькому та Олександрові Переведенцеву.
Бобков Дмитро Анатолійович, позивний «Круїз», сержант 24 окремої механізованої бригади імені короля Данила, народився 5 червня 1971 року у місті Усурійськ (росія) у сім’ї Анатолія і Валентини Бобкових. Батько хлопчика був військовим, тож малий Дмитро часто змінював місце проживання і навчання. Ріс доброю і чуйною дитиною, але бунтарем. Мав загострене почуття справедливості. Дуже любив молодшого брата Степана, опікувався ним, інформує «Калуш ФМ».
У 1984 році сім’я остаточно переїхала до Калуша, де Дмитро закінчив школу №2 та вступив до хіміко-технологічного технікуму (нині – політехнічний коледж) за спеціальністю «Ремонт і експлуатація електрообладнання хімічних підприємств».
Відслужив строкову службу. 1992 року одружився з коханою дівчиною Марією та переїхав жити в Івано-Франківськ. У щасливому шлюбі народився син Роман, татова гордість і мамина радість, який у майбутньому стане священником-монахом. Дмитро був люблячим чоловіком і турботливим батьком. Працював в акціонерному товаристві «Укртелеком», ТОВ «Пласт-Фасон». Захоплювався рок-музикою. На честь улюбленої групи взяв собі і позивний – «Круїз».
З початком Майдану задумувався про службу в Збройних силах України, тому коли принесли повістку у січні 2015 року, не задумуючись, пішов захищати суверенітет і незалежність Батьківщини. Брав участь в Антитерористичній операції, воював у гарячих точках Донеччини і Луганщини як стрілець-зенітник. У листопаді 2016 року звільнився, повернувся додому, але війна Дмитра не відпустила. Він ніби був тут, а водночас – зі своїми побратимами на сході. Жодні вмовляння не могли його втримати, тому у травні 2018 року підписав трирічний контракт із 24 окремою механізованою бригадою імені Короля Данила. У грудні 2021-го продовжив контракт, як говорив, востаннє.
З початком повномасштабного вторгнення захищав від ворога населені пункти Донеччини і Луганщини – Волноваху, Мар’їнку, Миронівське, Попасну. Дмитро жив війною, то було його все. Побратими часто жартували, що він воює проти «своїх», бо сам – росіянин до діда-прадіда, але по духу – щирий патріот України, котрий до останнього подиху любив свою державу і віддав за неї життя. Служив стрільцем-зенітником зенітного ракетного взводу 3 механізованого батальйону. За словами побратимів, був відважним воїном, справжнім другом, безстрашним і справедливим, часом, аж занадто. Вони його лагідно називали Дімончик, Бубасик, Батя.
Загинув боєць 9 березня 2022 року у районі населеного пункту Попасна Сіверськодонецького району Луганської області. Були важкі бої, хлопці тримали оборону, ворожа авіація влучила у бліндаж і накрила наших воїнів, але, незважаючи ні на що, побратими змогли під обстрілами дістати і доставити тіло Дмитра. Для них це була справа честі.
За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі Дмитро Бобков посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня, орденом 24 бригади «Хрест Героя», медаллю Івано-Франківської обласної ради «Лицар бойового чину» та відзнакою Івано-Франківського міського голови «За честь і звитягу». Також йому присвоєно звання «Почесний громадянин Івано-Франківської та Калуської територіальних громад». Свій останній спочинок воїн знайшов 15 березня на Алеї Героїв в Івано-Франківську. Йому навіки 50.
Зембіцький Іван Михайлович, солдат 14 бригади оперативного призначення імені Івана Богуна Нацгвардії України «Червона Калина», народився 8 квітня 1980 року у місті Рогатин, що на Івано-Франківщині. Ріс активним і працелюбним хлопчиком, товариським і добрим. Мав молодшого брата Володимира, якого дуже любив і захищав. Згодом разом із сім’єю переїхав до Калуша. Навчався у загальноосвітній школі №2. Друзі, однокласники згадують Івана як надійного товариша, сумлінного учня, котрий завжди поспішав на допомогу іншим, підставляв своє плече, був активним у шкільних справах, небайдужим до несправедливості. Відтак вступив до вищого професійного училища №7, здобув фах токаря-оператора, водія категорій В і С.
1998 року був призваний на строкову службу, яку спершу проходив у Котовську, що на Одещині, потім – у місті Свалява Закарпатської області. Служив механіком-водієм багатоосьових дизельних автомобілів. Після звільнення в запас одружився з коханою дівчиною Ольгою. У 2002 році у молодого подружжя народилася донечка Анастасія. Та сімейні стосунки не склалися і пара розійшлася. 2012 року одружився вдруге. Обраницею Івана стала чудова дівчина Людмила. Як рідного прийняв її сина від першого шлюбу Максима. І хлопець прив’язався до Івана, став називати його татом. Іван був люблячим чоловіком і турботливим батьком. Родина проживала на Буковині, відтак – за кордоном. Чоловіка називали майстром на всі руки: він займався євроремонтами, за яку б роботу не брався, все в нього виходили швидко і професійно, а ще любив автомобілі.
З початком повномасштабного вторгнення не зміг залишатися осторонь подій в Україні і вже 26 лютого 2022 року повернувся до Калуша, щоб стати на захист рідної землі. Служив водієм-санітаром медичного пункту 1 батальйону оперативного призначення військової частини 3028 Національної гвардії України. Побратими характеризують Івана як мужнього та відповідального бійця, справжнього професіонала, який міг надати медичну допомогу за будь-яких обставин, надійного друга, щиру і чуйну людину зі світлою енергетикою, справжнього патріота. З травня 2023 року військовослужбовець вважався таким, що зник безвісти. Родина і вся громада не полишали надії отримати добру звістку про долю Захисника.
днак, 2 квітня 2024 року підтвердилися найстрашніші очікування. Солдат Іван Зембіцький загинув 6 травня 2023 року у районі населеного пункту Спірне Бахмутського району Донецької області під час виконання бойового завдання зі стримування військової агресії російської федерації. Свій останній спочинок загиблий воїн знайшов 4 квітня на Алеї Слави міського кладовища. Йому навіки 43.
Переведенцев Олександр Олександрович, позивний «Санич», військовослужбовець 71 окремої єгерської бригади, народився 9 жовтня 1970 року у місті Стерлітамак Республіки Башкортостан. Коли йому виповнилося 2 роки, сім’я переїхала до Дніпродзержинська, на малу батьківщину матері. Відтак – до Калуша, що на Івано-Франківщині. Сашко ріс кмітливим і непосидючим хлопчиком, допитливим і товариським. Любив поганяти футбол з друзями, займався вільною боротьбою. Навчався у Калуській загальноосвітній школі №2, потім – Калуському хіміко-технологічному технікумі.
У січні 1993 року одружився з дівчиною Лесею. А в червні 1994-го народився син, якого назвали в честь батька Олександром. І хоча сімейні стосунки не склалися і пара розійшлася, Олександр старший був чудовим і люблячим батьком. «Тато був доброю людиною, він завжди підтримував мене і допомагав у всьому, – розповідає Олександр молодший. – До нього з повагою ставилися багато людей. Він був сильним, мужнім, сміливим, відповідальним, наполегливим, працьовитим. Він завжди знав, що і як зробити, завжди готовий був допомогти. А ще тато був людиною слова, людиною діла».
2002 року Олександр познайомився з другою дружиною Галиною. «Познайомились ми з Сашею у його друга Богдана Відоняка, його дружина Богдана – моя подруга, – розповідає жінка. – Потім почали зустрічатись, так і одружились. Разом прожили 22 роки, мов один день. Саша був прекрасним чоловіком, уважним і турботливим, врівноваженим, спокійним. Ми завжди все робили разом. Його улюбленою фразою була: «Все буде добре». Коли купили своє житло, Саша все робив своїми руками, дуже старався, щоб у нас все було. А ще він розводив акваріумних рибок і вирощував перепілок. Вони для нього були, мов діти».
Також Олександр був хорошим і надійним другом. «Спокійний, товариський, надійний, – таким характеризує його товариш Володимир Фоміних. – Дружили з років п’яти. Разом ходили в гори, ліс, на риболовлю. Також він тримав до хресту мою доньку. Був хорошим і дбайливим хрещеним батьком, а ще – відмінним другом».
В енергетиці Олександр з 1997 року, саме тоді чоловік влаштувався до «Прикарпаттяобленерго». Спочатку працював електромонтером лінійної бригади, згодом інспектором та старшим інспектором енергонагляду.
17 червня 2015 року чоловік вперше став на захист Вітчизни. На повістку не чекав – пішов добровольцем, доєднавшись до лав 59 бригади 11 окремого мотопіхотного батальйону «Київська Русь». У складі 2 мотострілецької роти 2 чоти 3 відділення пройшов усі фронтові локації: Новоолексіївка, що по сусідству з Кримським півостровом, полігон «Широкий лан», околиці Попасної та Троїцького. Після демобілізації повернувся до улюбленої роботи.
У березні 2022 року чоловік знову став на захист України у лавах 71 єгерської бригади у складі десантно-штурмових військ ЗСУ, пройшовши найгарячіші точки російсько-української війни. За вірність військовій присязі, мужність та героїзм, проявленні під час відсічі збройної агресії російської федерації був нагороджений почесним нагрудним знаком Головнокомандувача ЗСУ «За взірцевість у військовій службі» ІІ ступеня та відзнакою Президента України «За оборону України». Був демобілізований наприкінці 2023 року. Однак раптово помер від серцевого нападу 1 червня 2024 року.
Сумна подія об’єднала рідних та близьких Героїв, шкільну родину, скорботну громаду. Низько схиливши голови, завмерли у хвилині мовчання. Своєю присутністю віддали данину шани подвигу наших мужніх Захисників, які пожертвували найдорожчим задля усіх нас, за вільну, соборну, суверенну Україну.
