Військова медикиня Оксана Гук з позивним «Відьма» служила у 102 окремій бригаді Сил територіальної оборони ЗСУ Івано-Франківщини з червня 2021 року. Попри це, займалася косметологічним бізнесом і працювала в Калуській міській раді. Після початку повномасштабної війни навчала бойових медиків, які служать на Запорізькому напрямку. У травні 2023 Оксана звільнилася у запас Збройних сил України.
Про поєднання служби з підприємництвом та депутатством, навчання бойових медиків, жінок на війні та поїздку до побратимів і посестер військова медикиня розповіла Суспільному, інформує «Калуш ФМ».
«Я колись давніше приїжджала у відпустку. Мама мені сказала: «Чому ти? Чому не хтось інший? А ось там той, та – вони вдома, а ти – на війні». А я їй: «Коли я була вдома, чомусь у 2014 році матері тих, чиї діти були там, тобі це не казали. Все просто. Моя черга», – каже Оксана Гук.
Початок служби в ТРО
У цивільному житті Оксана – підприємиця, масажистка, косметологиня-естетистка з медичною освітою і депутатка Калуської міської ради. Раніше працювала в Івано-Франківському військовому шпиталі.
«Якось я прийшла до свого колеги-депутата і побачила у нього на столі грамоти. Спиталася: «Що це?». Він відповів: «ТРО. Ну як, ти не чула?». Він мені розповів про це все, і того ж дня ми поїхали у військкомат. Я познайомилася з командиром. Мені поставили питання: чи я дійсно хочу служити? Я відповіла: звісно. Ретельно пройшла медкомісію і так опинилася у лавах ЗСУ, хоча на той час, фактично, ще не ЗСУ», – пригадує військова.
У червні 2021 Оксана Гук підписала контракт з теробороною і склала присягу. У серпні того ж року – вирушила на навчання з тактичної медицини.
«Вишкіл був просто шаленим. Так склалося, що ці навчання були крайніми до війни, до повномасштабного вторгнення, бо війна у нас – з 2014 року», – розповідає медикиня.
«Подивися, як вона дивиться. Це ж – Відьма!»
Свій позивний Оксана «нажила» на навчаннях з тактичної медицини.
«Навчалася з хлопцями із Закарпаття, які пройшли АТО. Сама я не палю, але приходила до них в «курилку», бо вони розповідали анекдоти. Завжди їм казала, що я – Сніжок. Той кролик з мультфільму «Таємне життя домашніх улюбленців». Ліпше мене не злити. Чи я так глянула, чи що, і один з хлопців: «Та який це Сніжок? Подивися, як вона дивиться. Це ж – Відьма!». І все – воно як «приліпилося», – каже Оксана.
На своє прізвисько «Відьма» не ображається. Потім, коли на службі потрібно було використовувати позивний, назвала саме цей псевдонім. Хоча зізнається: іноді почувається більше Сніжком, ніж «Відьмою».
Велика війна
«Під час нашої фатальної ночі мене розбудила моя дитина словами: «Мамо, нас бомблять, забери мене звідси». Вона була тоді в Києві. Спросоння я не могла зрозуміти, що відбувається», – так пригадує 24 лютого 2022 року Оксана Гук.
Вранці жінка поїхала у територіальний центр комплектування та соціальної підтримки. За допомогою однокласників, які згодом стали волонтерами, військовослужбовиця повернула доньку додому. Сама ж – вирушила на велику війну.
Оксанина посада у війську – санінструктор медичного пункту. В її обов'язки, зокрема, входить навчання бойових медиків, ведення документації та реєстрація хворих.
«На початку у нас ще не було так налаштовано, як потрібно. Ніхто до цього не воював. Я в АТО не була. Ми діяли, як діяли. Мої перші «300» – їх було троє. Поранення хлопців були не так страшні, як їхні крики. Ніколи не забуду ці перші відчуття. Ми поверталися, на ямах колихалася швидка, і на сусідньому сидінні, де сидів один з них, хлюпалася калабаня крові. Це все – під музику каміння під колесами. І ось тоді зрозуміла, що я – на війні», – пригадує військова.
Коли поранених вдалося евакуювати, автомобіль швидкої допомоги зупинили на роздоріжжі. Тоді Оксана сіла на бордюр і десь з годину мовчала.
«Але мені було так приємно, коли я недавно зустріла тих хлопців. Вони мені кричать: «Відьма! Відьма!». Думаю: «Хто знову?« А один з них каже: «Ти що, мене не пам'ятаєш? Я ж твій перший «300!« Я тобі так дякую», – переповідає медикиня.
«Я – погана мама»
«Я – погана мама. Моя донька закінчила школу і склала ЗНО на 180-200 балів. До великої війни вона вступила в Київський університет імені Бориса Грінченка. Пів року після вторгнення Росії донька почала «з'їжджати» у навчанні, не мала охоти вчитися. Коли я з нею розмовляла, то пролунали такі слова: «Ще й ти – на війні, ще тебе можуть вбити. Я не буду вчитися, залишаю університет». Думаю: «Що я зробила з дитиною?» – пригадує військова медикиня.
Через перебування Оксани у зоні бойових дій її донька взяла академічну відпустку. За словами військової, з нею працює психолог.
«Мала повернулася до навчання. Зараз працює, займається перекладом. Вона дуже гарно розмовляє англійською», – каже Оксана Гук.
Жінка на війні
«Два роки повномасштабної війни, а у нас немає жіночої форми. Мені не те, що неприємно, а незручно в чоловічій формі. По-перше, габарити інші. По-друге, не завжди виходить можливість підкоротити форму. Одна-єдина фірма в Україні шиє для дівчат тільки штани, але в нас ще є кітель. У нас же не такі широчезні плечі», – каже медикиня.
За її словами жінки, на службі стикаються з обмеженнями в особистій гігієні.
«У мене особисто цього не було. Але я знаю, що дівчата повинні казати: «Дозвольте помитися». Що це взагалі таке? Я розумію, що це – війна, умов ніколи не буде. Але інколи й ставлення того немає. Я розумію, що ми – військовослужбовці, а не дівчина/хлопець. Але жінці завжди хочеться побути жінкою», – пояснює Оксана Гук.
Відьма каже: захоплюється жінками з її бригади, які рятують життя військових на передовій.
«У нас – дуже багато дівчат на «нулі», зокрема й бойових медикинь. Їм важко. Вони постійно в холоді, сирості, без можливості випрати одяг. Але дівчата роблять дуже важливу роботу, яку потрібно цінувати», – каже військова медикиня.
Про важливість бойових медиків
Військовослужбовиця каже: слід розуміти, наскільки важливою є робота бойових медиків.
«Мої бойові медики знають більше, ніж я. Я називаю їх богами. Бути на «нулі«, жити в жахливих умовах і рятувати життя – це дійсно боги. Ми, санінструктори, просто коректуємо їхню роботу. Я дуже вдячна нашому начмеду. Це – дуже крута людина, яких є мало. Не можу називати його ім'я, але він – молодець. Йому всього 28 років, а вже керує медичною службою батальйону. Це – як бізнес. От тільки у тебе дуже багато працівників», – розповідає Відьма.
Для тих, хто став на шлях бойового медика, в Оксани Гук є порада.
«Боятися ви ніколи не перестанете, будете панікувати. Намагайтеся заспокоювати себе у важких ситуаціях самі й навчайтеся. Коли ти знаєш послідовність та алгоритм дій, то набагато легше працювати. І накладайте правильно турнікети. А вже для корегування вашої роботи є санінструктори», – радить військова медикиня.
«Ми просто змучуємося»
Наприкінці травня 2023 військовослужбовиця звільнилася в запас Збройних сил України.
«Мені цю звістку приніс комбат: «Я вас вітаю, ви – списані». Я почала плакати. Не дуже хотіла йти геть, але ми просто змучуємося. Немає якогось терміну перебування там. Дуже хотілося, щоб цей закон переглянули. Бо змучилися всі – і хлопці, і дівчата на «нулі». Від початку війни бути якихось 10-20 днів удома, більшість часу не бачачи своїх рідних, це – жахливо. А хтось більше їх і не побачить, не попрощавшись», – говорить Оксана.
На фронті жінка познайомилася з бойовою медикинею Мар'яною Тряско на позивний «Квітка», яка протягом 14 років жила в Італії та повернулася боронити Батьківщину після початку великої війни.
«Квітка» весь час була безпосередньо на «нулі». Я тоді писала їй: «Тримайся. Я знаю, що ти виживеш». Але ті повідомлення так і вічно залишаться непрочитаними. Вона померла в лікарні у Запоріжжі. Я думаю, вона заслужила звання «Героя України». Тому що залишити свою сім'ю, приїхати з іншої країни й піти на війну, – я не знаю, чи зробила б таке. Мабуть, ні. Це – сильно. Знаєте, як кажуть: герої вмирають», – розповідає Оксана Гук.
«Війна колись закінчиться. Ми всі звідти повернемося з психологічними порушеннями. Хтось більше, хтось менше. Хтось про це говорить і не соромиться. Хтось замкнеться у собі, хтось питиме, а хтось повернеться зі зброєю. А когось вже ніколи не побачать рідні. Треба зробити кризові центри, розраховані на сім'ї військовослужбовців, де вони можуть перебувати хоча б певний період. Тому що це триватиме довго. І не три-чотири роки, як кажуть. Але треба буде допомагати родинам військовослужбовців», – пояснює медикиня.
«Тим, ким я стала, завдячую своїм побратимам та посестрам»
«Навіть не соромлюся цього слова: я – сц**ло. Дуже боюся, коли стріляють. Мені здається, що то кожен боїться. Комбат питає: «Чого ти так боїшся?» Я кажу: «Бо мені не дуже подобається, коли по мені стріляють, коли мене хочуть вбити», – говорить військовослужбовиця.
Попри це, Оксана Гук повертається до своїх побратимів та посестер на Запорізький напрямок. Жінка каже: вже двічі повертала у касу квиток на потяг, та цього разу вирішила твердо.
«Поясню, чому всіх тягне назад. У більшості, може, не вистачає адреналіну, що там в тебе постійно виробляється. Може, рівня кортизолу. Це – гормон стресу. Твої знайомі звідти стають сім'єю. Тим, ким я стала, завдячую своїм побратимам та посестрам. У мене таке враження, що там без масок просто. Там ти – це ти. Мені страшно, але я їду назад», – каже медикиня на позивний «Відьма».
