Меморіальних дощок у Калуській громаді стає все більше й більше. Війна забирає у нас сміливих, гідних, мужніх Героїв, залишаючи матерів без синів, дружин – вдовами, дітей – сиротами. Смерть не запитує дозволу, нагло вриваючись у людські долі. Все, що нам залишається – дякувати Героям, шанувати і берегти пам’ять про тих, хто без вагань віддав за Україну найдорожче – життя. Ні ми, ні наші наступні покоління не маємо права хоча б на хвилину забувати, якою ціною нам подарований новий день.
Жекало Іван Степанович, молодший сержант, діловод штабу 21-го окремого мотопіхотного батальйону «Сармат», начальник складу взводу матеріального забезпечення, народився 1 листопада 1971 року в селі Голинь Калуського району. Зростав у багатодітній сім’ї. З ранніх років вирізнявся наполегливістю, гострим відчуттям справедливості, був дружелюбним та ввічливим.
Навчався в Голинській загальноосвітній школі, захоплювався футболом, мріяв здобути музичну освіту. Після закінчення школи навчався у Войнилівському училищі, де здобув професію тракториста.
У 1990 році був призваний на службу до армію. Після проходження строкової служби працював на колії Львівської залізниці, кочегаром у Голинській школі, у Брошнівському лісництві.
У 2000 році Іван одружився з Ольгою. Народилося двоє синів – Богдан (2001 року народження) та Дмитро (2008 року народження). Чоловік дуже любив та балував своїх синів. Купував їм усе, що просили діти.
Іван був дуже працьовитим, мав велике господарство, навіть тримав коней. За своє життя викопав багато криниць у рідному селі та інших селах.А ще – здійснив свою заповітну мрію – на власному подвір’ї самотужки збудував капличку. Згодом їздив на сезонні роботи за кордон, де працював на будівництві.
Після Революції Гідності та подій на Майдані пішов добровольцем у батальйон поліції «Івано-Франківськ». Восени 2014-го прикарпатці підтримували правопорядок у Маріуполі, несли службу на блокпостах та патрулювали вулиці міста. У березні 2015-го пішов добровольцем на військову службу в Збройні сили України. 30 квітня Іван прибув до міста Маріуполя у складі сил, які брали безпосередню участь в антитерористичній операції на території Донецької та Луганської областей у секторі «М».
26 червня чоловік підписав контракт про проходження військової служби у ЗСУ. Під час служби, з 2015 по 2018 роки, Іван виявив себе як справедливий та надійний товариш. Дуже хвилювався за своїх побратимів і завжди намагався бути чимось корисним. Тому власним коштом прибав автомобіль, який використовувався для потреб військових. Побратими кликали його «Степаничем». Навіть у відпустці хвилювався за своїх хлопців, увесь час телефонував їм. І коли з фронту повідомляли про загиблих, він плакав і казав: «Чого я не помер замість них? Я вже пожив трохи, а вони всі ще такі молоді».
Помер Іван Жекало в ніч з 18 на 19 квітня 2018 року в місті Маріуполі Донецької області – серце героя зупинилося уві сні. Похований 22 квітня в рідному селі Голині. Незадовго до своєї раптової смерті Іван сказав синові: «Якщо зі мною щось трапиться, аби на моїй могилі обов’язково стояв українській прапор». Так і сталося – стоїть.
Іван Степанович Жекало був нагороджений багатьма відзнаками та грамотами: медаллю «За жертовність і любов до України» (2015 рік); почесною відзнакою «Учасник АТО», пам’ятним нагрудним знаком «За Україну, за її волю», почесною відзнакою «За оборону Маріуполя», пам’ятною відзнакою «Військова розвідка «За вільну Україну» (2016 рік); посмертно – медаллю «За гідність та патріотизм» (2021 рік).
Завадецький Василь Васильович (позивний «Тадей»), старший сержант, молодший інспектор прикордонної служби 2-ої категорії – гранатометник 2-ої групи інспекторів прикордонної служби «Солотвино», народився 4 жовтня 1971 року в селі Голинь у багатодітній сім’ї.
З раннього дитинства вирізнявся своєю добротою, наполегливістю та надзвичайно гострим відчуттям справедливості. Завжди був опорою, підтримкою та хорошим порадником для своєї родини.
Закінчив Голинську середню школу. Однокласники згадують Василя як світлу та дуже доброзичливу людину. Він завжди був душею компанії та міг легко знайти спільну мову із будь-ким.
У 1990 році його призвали на військову службу. А через два роки, у липні 1992-го, одружився із коханою дівчиною Наталею. У щасливому шлюбі тривалістю 30 років народилися дві прекрасні донечки – Наталя та Діана, які завжди були батьковою радістю та розрадою, а пізніше подарували найбільшу потіху в житті – трійко онуків.
Після служби в армії вступив до Криворізького гірничо-збагачувального технікуму. Ніколи не боявся важкої праці, тому одразу після закінчення навчального закладу відправився працювати на шахту. Через декілька років, коли шахти припинили свою діяльність, почав працювати за кордоном. Робота була не з легких, але він завжди знаходив позитив та сили виконувати свої обов’язки.
Останні декілька років Василь припинив свої робочі поїздки за кордон та присвятив себе своїй сім’ї та громаді. Був дуже віруючою людиною, неодноразово допомагав при місцевому храмі, благодійно виконуючи різноманітні будівельні роботи.
Два заняття, без яких чоловік не уявляв свого життя, були футбол та риболовля. Вони допомагали розслабитися та віднайти душевний спокій і гармонію.
24 лютого 2022 року у спокійне та щасливе життя Василя, як і кожного українця, увірвалася війна. Через гостре відчуття справедливості та патріотизму він не міг залишитись осторонь і одразу твердо вирішив, що вступить до лав ЗСУ захищати Батьківщину та свою сім’ю. Однак, у Калуському територіальному центрі комплектування та соціальної підтримки сказали, що на даний момент є достатньо військових. Василь був розчарований, але з надією чекав дзвінка.
9 травня його мобілізували. Свою службу розпочав на Закарпатті. Опісля потрапив до Львова, де формували підрозділ для відправлення у Житомир. Побратим Леонід розповідав дочці Наталі: «Твій батько – найкращий з усіх, з ким я мав честь служити. Ми з ним дуже здружилися. Він був мрійником і дуже любив говорити про свої мрії. А тепер я плачу, прошу, щоб цю світлу людину Бог забрав під свою опіку».
Прослужив Василь на Житомирщині (на кордоні із Білоруссю) три місяці. У зону запеклих боїв на Луганщині потрапив восени. За словами побратимів, «Тадей» нічого не боявся і завжди був у перших рядах, коли потрібно було рішуче діяти.
16 листопада 2022 року, йдучи на бойову позицію, Василь із побратимами потрапив в оточення диверсійно-розвідувальної групи поблизу населеного пункту Нововодяне. У нерівному бою отримав поранення, але не здався та продовжив боротьбу. Цей бій коштував воїну життя. Він загинув як герой, урятувавши життя своїм побратимам, які були на бойовому завданні.
Похований на кладовищі у рідному селі Голинь.
За особисту мужність і самовідданість, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, сумлінне і бездоганне служіння Українському народові Указом Президента України Володимира Зеленського №126/2023 від 2 березня 2023 року нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
