Ще дві інтерактивні меморіальні дошки відкрили сьогодні на фасаді ліцею №10.
Випускники школи – Роман Стехнович і Костянтин Литвинчук, поклали життя на Захист Батьківщини, інформує «Калуш ФМ».
Литвинчук Костянтин Михайлович, старший сапер саперного відділення інженерно-саперного взводу 79-го батальйону 102-ої бригади ТрО, народився 29 червня 1991 року в місті Калуші. Ріс добрим і допитливим хлопчиком. Часто їздив у село Перекоси до бабусі з дідусем, допомагав їм по господарству. Навчався в Калуському ліцеї №10. Був старанним і здібним учнем, хорошим другом. В 2009 році закінчив вище професійне училище №7. Хлопець був справжнім майстром своєї справи. Завжди захоплювався кованими виробами, любив похизуватися новим замовленням, яке було виконане власноруч.
Цього ж року вступив до університету інформаційних технологій та менеджменту в Жешуві (Республіка Польща), де й працював. Костя завжди був щирим, комунікабельним, турботливим, інколи непосидючим, дружелюбним та оригінальним.
У 2016 році вирішив поєднати життя зі своєю другою половинкою Анною. Маючи спільні інтереси, захоплення та плани на майбутнє, Костянтин та Анна у своєму щасливому шлюбі були обдаровані Богом двома дітками – Олею та Давидиком.
У 2022 році, на превеликий жаль, почалася війна в Україні. Як справжній чоловік, довго не роздумуючи, Костянтин Литвинчук став на захист України у складі 79-го батальйону 102-ої бригади ТрО. Разом із побратимами боролися проти російського окупанта з березня 2022 року до січня 2023 року. При можливості підписувався на оборону в місця, які вважалися «гарячими зонами». «Війна навчила мене цінувати кожний день. Тож, любіть, цінуйте всіх, хто біля вас, дзвоніть, не ображайтесь, читайте, навчайтесь, подорожуйте, моліться та найголовніше – живіть!», – завжди говорив Костянтин.
«Костя був зразковим старшим сапером, – розповідають побратими. – Він прекрасно розумівся на будь-яких технічних деталях, вдало опановував військову мінно-вибухову справу і з дня в день виконував складні бойові завдання. Мав сильну фізичну підготовку. При виконанні завдань, коли потрібно нести важкі міни в розрахунку по 2 штуки, він брав 4, долаючи довгий, небезпечний шлях, влітку – у спеку, восени – в дощ і болото.
А ще Костянтин був віруючою людиною. Перебуваючи в зоні бойових дій, придбав Біблію і якраз до загибелі її дочитав. Отримав медаль «За мужність». Вручаючи її бабусі, священник сказав: «Костянтин душу віддав Богові, тіло – землі, серце – сім’ї, кров – Україні!».
Побратим Костянтина Юрій Констанкевич залишив у соцмережі такий спогад про загиблого: «Молода і надзвичайно відповідальна людина, великий патріот України. Коли почалася повномасштабна війна, Костик приїхав з Польщі, де він мешкав, та вступив до війська. Він був великим спеціалістом у своїй справі, завжди виконував бойові завдання якнайкраще. Завжди вчився новому і хотів зробити для перемоги якнайбільше».
Життя відважного воїна, сина, чоловіка, батька, побратима обірвалося 19 січня 2023 року в районі населеного пункту Зелений Гай Запорізької області під час вогневого контакту з ворогом. Йому був 31 рік. За мужність, самовідданість та зразкове виконання службового обов’язку Костянтин Литвинчук нагороджений медаллю «За оборону рідної держави» (посмертно). Свій останній спочинок захисник знайшов 23 січня на Алеї Слави міського кладовища.
Стехнович Роман Миронович, молодший сержант 102-ої окремої бригади територіальної оборони імені полковника Дмитра Вітовського, народився 23 серпня 1984 року в місті Калуші, що на Івано-Франківщині.
Був третьою дитиною в сім’ї. З дитинства ріс добрим, слухняним, відповідальним хлопчиком, слухав і поважав батьків та братів, допомагав їм у всьому.
Навчався у загальноосвітній школі №10, відтак – у ЗОШ №7. Мав дуже багато друзів. А ще був патріотом своєї держави, любив співати, грав на гітарі, барабанах, відвідував усі гуртки, які на той час були, займався спортом.
У 2001 році вступив до Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу. Про нього говорили, що він дуже перспективний студент і з нього вийде фахівець своєї справи. 2006-го юнак отримав повну вищу освіту за спеціальністю «Геологія нафти і газу» та здобув кваліфікацію гірничого інженера-геолога. Влаштувався провідним фахівцем, керівником групи з геодезичних робіт та генерального планування у ТОВ «Карпатнафтохім». Паралельно відкрив власну справу в земельній діяльності.
«Роман був професіоналом своєї справи, поважав думку старших колег і завжди з ними радився. Я, як і інші працівники відділу, можуть чимало хорошого сказати про Романа, бо він усюди – в роботі, побуті, на відпочинку – був душею колективу», – розповідає його колега і товариш Ігор Тимків.
Коли почалася Революція Гідності, чоловік поїхав у Київ на Майдан. Був там від початку і до самого кінця, адже щиро любив Україну, хотів, щоб вона була вільною та незалежною.
4 травня 2016 року одружився з коханою жінкою Галею. Весілля гучного не робили, розписались і жили щасливо, як тільки можуть жити закохані, які люблять та поважають один одного. 16 травня 2016-го з’явився на світ синочок Мар’янчик, а через рік – донечка Даринка, татова улюблениця і потіха.
Від першого шлюбу дружини Роман виховував сина Артура. Для хлопця став найкращим другом, порадником і вчителем.
Чоловікові подобалося відпочивати з сім’єю. У ліс, гори, на риболовлю – всюди їздили разом.
Та все змінилося 24 лютого 2022-го. Уже наступного дня Роман записався в ТрО. І хоча не мав відповідної військової підготовки, його взяли, бо розумівся на картах, дронах, знав креслення. Підтримала рішення чоловіка і дружина.
Військову службу проходив у військовій частині А7166. Майже десять місяців – у дощ і в сонце, в сніг і в мороз мужньо та самовіддано боронив свою Україну, брав безпосередню участь у бойових діях. Був молодшим сержантом 79-го батальйону 102-ої бригади, розвідником-радіотелеграфістом розвідувального взводу. За три дня до загибелі перевівся начальником речового складу.
Помер 11 грудня у реанімаційному відділенні Запорізької лікарні від важких травм, отриманих при виконанні бойового завдання поблизу Гуляйполя Запорізької області. Всі до останнього сподівалися і вірили , що Роман виживе, однак дива не трапилося.
Свій останній спочинок воїн знайшов 15 грудня на Алеї Слави міського кладовища. Його останніми словами були: «Багато моїх побратимів загинули, але все-одно оркам нас не перемогти, бо ми навіть духом сильні».
Сьогодні пам’ять бійців згадували учителі, рідні, скорботна громада, що зібралася на відкриття інтерактивних меморіальних дощок.
Вони – не просто нагадування. Зісканувавши QR-код, можна ознайомитись із матеріалами про життя і боротьбу наших Захисників.
Герої не вмирають! Герої – серед нас!