Два Романи, дві різні долі, яких об’єднала неосяжна любов до Батьківщини, жага до справедливості та волі.
Від сьогодні кожен, хто проходитиме подвір’ям Калуського ліцею №7 хоч на хвилину, але зупинятиметься, щоб вчергове подякувати Захисникам, які пожертвували собою задля порятунку всієї нації українців, інформує «Калуш ФМ». А історію життя Героїв можна буде дізнатися, зчитавши QR-код.
Петрів Роман Іванович, командир відділення мотопіхотного батальйону 10-ої окремої гірсько-штурмової бригади «Едельвейс», народився 3 серпня 1978 року в місті Калуші. З дитинства вирізнявся строгістю, наполегливістю та справедливістю.
Навчався в середній школі №7. Класний керівник Оксана Василівна Кузів запам’ятала його як здібного учня, виваженого і чесного. Зимові та літні канікули проводив у селі, де разом із братом допомагали бабусі по господарству. Саме з того часу у хлопця привилася працьовитість та любов до природи: він розводив рибок в акваріумі, тримав папугу, а хоббі – вирощувати кактуси – не покидало його до останніх днів.
Після закінчення школи вступив до ПТУ №6, здобув професію автослюсаря.
У 1996 році його призвали на строкову службу до лав Збройних сил України. Служив у Старокостянтинові, що на Хмельниччині. Був командиром танка.
Після демобілізації працював у компанії «Даноша» слюсарем з вентиляції. Пізніше став бригадиром. Проявив себе хорошим спеціалістом, з його думкою рахувалося навіть керівництво фірми.
Працював за кордоном – у Словаччині, Польщі. Мав чимало друзів, які згадують його як людину, завжди готову прийти на допомогу: «Веселий, товариський, «душа компанії». Обожнював природу, збирати гриби, відпочинок у горах, на річці, з наметами. Це було для нього найкращим відпочинком».
Для рідних Роман завжди був підтримкою та опорою. І, хоча, доля склалася так, що особистого сімейного щастя пізнати не зумів, проте, всю свою любов віддавав племінницям: Катерині та Олександрі.
Коли почалося повномасштабне вторгнення російських військ в Україну, він не міг довго просто спостерігати та бути байдужим, тому у липні, не зважаючи на прохання й застереження рідних, зібрав речі та вступив до лав ЗСУ. Потрапив у легендарну коломийську «десятку». Після короткого навчання був відправлений на схід України. Служив командиром відділення мотопіхотного батальйону військової частини А4267. За той недовгий час перебування на війні під шквальним вогнем артилерії його відділення мужньо стримувало наступ ворога.
Перше бойове завдання припало на 1 серпня 2022 року. «Роман устиг попередити нас, що кілька днів з ним не буде зв’язку, тому ми з надією чекали хоча б якоїсь звісточки», – розповідає старший брат Героя. 9 серпня знову дзвінок: «Усе добре, відвели на другу лінію оборони, потім знову в бій».
Своє 44-річчя боєць зустрів на «0» в найгарячішій точці під Бахмутом.
Роман загинув 14 серпня під час стрілецького бою з російськими загарбниками поблизу села Берестове Бахмутського району, отримавши поранення, не сумісне з життям.
Свій останній спочинок Герой знайшов 18 серпня за Алеї Слави міського кладовища. Нагороджений медалями «За оборону рідної держави» та «За заслуги перед Прикарпаттям».
Старший сержант Дуркало Роман Орестович, стрілець 1-го кулеметного відділення кулеметного взводу 8-го окремого гірсько-штурмового батальйону 10-ої окремої гірсько-штурмової бригади «Едельвейс», народився 31 січня 1977 року у місті Калуші. Був другою дитиною в сім’ї, мав старшу сестру Руслану, яку дуже любив та поважав. Між братом і сестрою завжди були дружні стосунки. Роман ріс енергійним хлопчиком, любив допомагати матері на кухні й на городі.
У 1984 році пішов у перший клас Калуської загальноосвітньої школи I-III ступенів №7. Першою вчителькою була Ірина Василівна Слободян, а надалі класним керівником стала Марта Володимирівна Тимцюрак. Учителі розповідають, Роман був дисциплінованим, ввічливим учнем. Постійно вітався навіть після закінчення школи. Був дружній як із хлопцями, так і з дівчатами. Завжди виконував усі доручення, був працьовитим. «Коли в школі була зустріч з випускниками і я не змогла бути присутньою за сімейними обставинами, то Роман зі своїми однокласниками прийшли до мене додому привітати, – згадує Марта Володимирівна. – Не один раз після закінчення школи я зустрічала його однокласників, то вони завжди запитували мене про Романа. Він мав багато друзів, які любили його і поважали». Улюбленим предметом для Романа у школі була фізкультура. Футбол був сенсом його життя.
Після дев’ятого класу школи Роман пішов учитися у вище професійне училище №7, де здобув спеціальність будівельного столяра та паркетника.
Після закінчення навчального закладу у травні 1995 року був призваний на службу у лави Української армії. Прослужив три роки в ракетних військах у селищі Рогань Харківського району Харківської області.
Після закінчення служби розпочав свій трудовий шлях на магнієвому заводі в цеху електролізу хлорпровідником. У зв’язку з реорганізацією виробництва далі Роман працював у ТзОВ «3 Бетони» арматурником. Потім – готувачем кормів на «Даноші». За своє життя він випробував багато професій на різних підприємствах, аж поки не настала війна.
21 червня 2022 року був мобілізований до лав Збройних сил України. Спочатку Ценжів, Чернівці, далі – Краматорськ, потім – Бахмут, що на Донеччині. Із фронту по можливості він дзвонив своїй мамі. 3 грудня 2022 року Роман збирався приїхати додому у відпустку на п’ять днів, та не сам, а з дівчиною, з якою познайомився на фронті, вона була медсестрою в його частині, та ще з трьома хлопцями. Однак, не судилося. Дівчина загинула, рятуючи життя воїнів з його частини.
А 18 жовтня 2022 року, боронячи населений пункт Білогорівка під Бахмутом унаслідок танкового обстрілу загинув і Роман. Воїну було 45 років. Він мужньо і хоробро стояв на захисті України до останнього подиху. Свій останній спочинок Герой знайшов на Алеї Слави міського кладовища у Калуші.
Підростаюче покоління повинно розуміти, що справжні Герої не у фільмах і коміксах, справжні Герої живуть серед нас, сміливо йдучи в бій не бояться загинути, бо знають, що краще смерть, ніж жити під московією.
Нехай пам‘ять про полеглих Захисників живе у віках, нехай їх життєва історія передається з покоління в покоління, як приклад мужності та звитяги!
Дякуємо Героям за Україну.
