Молодшу сержантку 79 батальйону 102 окремої бригади Маріанну Удод-Зомчак вдома у Калуші чекають чоловік та син. З перших місяців вторгнення рф в Україну жінка допомагала військовим отримувати волонтерську допомогу. Згодом – склала військову присягу та вирушила на Запорізький напрямок.
Військовослужбовиця розповіла Суспільному про свою роботу у бригаді, жінок на війні та плани після перемоги, інформує «Калуш ФМ».
Маріанна – родом із Калуша. До великої війни жінка працювала митною брокеркою. На початку вторгнення РФ в Україну на захист держави став її брат.
«Мене з міської ради попросили спочатку допомогти з документами – організувати процес отримання волонтерської допомоги з-за кордону, бо почали масово їхати вантажі. І дуже багато волонтерки стало на кордоні, бо не всі розуміли, які документи потрібні. Я зранку до вечора йшла туди, консультувала. Тоді ще не вистачало спорядження: бронежилетів, тепловізорів, дронів. Ми шукали це все. Те, що роздобули, намагалися відправити на фронт», – пригадує Маріанна Удод-Зомчак.
«Після рішення служити чоловік не розмовляв зі мною два місяці»
Жінка щодня спілкувалася з військовослужбовцями. У квітні 2022 року вона вирішила, що може допомагати не лише волонтерством, а й скласти присягу та вступити до лав тероборони.
«Звичайно, всі казали: ти – дівчина, все одно сидітимеш у Калуші, будеш робити документи. Але я розуміла, що присяга – це значно більше і значно глибше. Не поспала дві ночі. Не знала, як сказати рідним. Вранці взяла паспорт і пішла до військкомату. Прийняла присягу і зрозуміла, що дороги назад немає. Це вже буде, допоки ми не звільнимо нашу землю, і моє життя вже мені не належить», – розповідає Маріанна.
Чоловік військовослужбовиці не сприйняв її намір.
«Він не розмовляв зі мною два місяці. Це було моє рішення, я з ним не порадилася. Але я сказала синові, а він відповів: «Мамо, я б здивувався, якби тебе там не було». Він звик, що я завжди у вирі подій: то на революцію їду, то десь там щось комусь доказую, то я на якійсь демонстрації. Тобто це мені властиво. Син обійняв мене і зрозумів», – каже жінка.
Не знала про рішення Маріанни служити і її матір, яка перебувала за кордоном.
«Я не думала, що схід України такий красивий»
Спершу військова служила в фінансовому відділі 79 батальйону 102 бригади. У липні 2022 року Маріанна Удод-Зомчак виїхала в зону бойових дій разом зі своїм підрозділом.
«Я ніколи не була на сході України. Взагалі я дуже люблю мандрувати. Багато подорожувала по Європі. До війни відвідала 16 країн. По-перше, я була здивована красивим рельєфом – цими безкрайніми полями. Буквально така прапорова блакить – блакитне небо та жовті соняшники. Вони якраз почали цвісти, коли я приїхала. Тут дуже красиві заходи сонця, світанки. Я не думала, що схід такий красивий», – пригадує військовослужбовиця.
Утім, додає: коли приїхала на Запоріжжя вперше, було гучно.
«Коли я побачила дим на горизонті, це так внутрішньо насторожило. Прийшла відповідальність і усвідомлення того, де я є», – каже Маріанна.
На фронті військовослужбовиця почала вести щоденник, який після перемоги планує видати як книгу.
Допомагає не лише військовим, а й дітям у прифронтовій зоні
Вже в зоні бойових дій Маріанну перевали в логістичний відділ. Військова каже: «Без логістики війну не виграють».
Зараз вона – начальниця речового складу 79 батальйону 102 бригади. Жінка видає військовим речі та заміняє пошкоджені. Її позивний – Волонтерка.
«Приїхавши на Запоріжжя, далі намагалася займатися волонтерством. Тут мало того, що військовим були потрібні речі. Тут залишилися діти. У цій страшній зоні, де гримить горизонт, залишилися сім’ї з дітьми», – каже молодша сержантка.
«На війні немає жінок-чоловіків. Тут всі – військовослужбовці»
За словами Маріанни, на фронті виникає бажання бути на рівні з усіма.
«Але, чесно кажучи, відчувається приємне ставлення. Щось стараються допомогти, десь все-таки нас відгородити від чогось. Це – приємно, але тут є внутрішнє бажання бути на рівні з усіма. Тому що тут усім доводиться робити те, що ми не робили у звичайному житті», – говорить військова.
Маріанна каже: на війні проходить певне переосмислення цінностей. Люди починають розуміти, наскільки цінні буденні радості мирного життя – випити горнятко еспресо чи поспати у тиші й відчути, що тобі та твоїм рідним нічого не загрожує.
«Звичайно, ми їздимо на полігон. У нас є зброя. Ми маємо уміти володіти нею. Десь доводилося пиляти дрова та склити вікна, які повилітали від «приходів«, і було холодно. Треба було заводити генератори – я цього ніколи не робила. Десь потрібно приймати душ в садочку з півторалітрової пляшки, тому що тут немає води, світла, газу. Але нічого. Ці всі умови – прийнятні у порівнянні з тими, в яких живуть військові на передовій», – говорить військовослужбовиця 79 батальйону.
Про допомогу в медичному пункті
Маріанна пригадує: під час прицільних російських обстрілів їй доводилося допомагати медикам батальйону. Того вечора в імпровізований медпункт привезли 13 контужених.
«Йшов масований обстріл, багато медиків поїхали на виїзд, а поранених привозили й привозили. Ми залишали свою роботу і йшли допомагати. Тоді було щось 12-13 контужених і лише двоє медиків. Вони «зашивалися». І тут привозять контуженого військовослужбовця. Ним трусить, він блідий, майже втрачає свідомість, каже: «Я другий, я другий раз». Затинається, хвилюється, руки трясуться, блює. Як виявилося потім, цей хлопчина був контужений, лежав у госпіталі. Тільки вийшов на позицію – і його вдруге контузило. Я спитала, як його звати, скільки йому років. Він каже: «Василь, 21 рік». І мене аж пересмикнуло та вкрило мурашками, тому що моєму сину теж 21 рік», – розповідає Маріанна.
За її словами, того вечора загинула цивільна жінка. У неї залишився син, якому врятували життя військові медики.
Під час ще одного масованого обстрілу в медпункт 79 батальйону потрапив боєць чеченського батальйону імені Шейха Мансура Володимир Безрукий з Калуша.
«Медик витягнув кулю з військового. І виявилося, що цим пораненим був художник з Калуша. Він приїжджав на Запоріжжя, отримав поранення. Боєць подякував нашим медикам», – пригадує військовослужбовиця.
Про найважче на війні
«Завжди на війні найважче – втрачати. І видаляти номери зі свого телефону. Таких номерів багато. Поки хлопці тут, поки вони воюють, і коли віддають життя за Україну, не забувайте виходити і їх зустрічати. Розумію, що всі стомилися від війни, що у всіх там якісь справи, що похоронів може бути два-три на день. Але віддати шану, зупинитися на тих кілька хвилин, помолитися і стати на коліно перед загиблим героєм – це важливо, тому що ці люди віддали за нас життя», – говорить Маріанна Удод-Зомчак.
У складні моменти військовослужбовицю підтримує думка про те, що це – наша земля і ми її відвоюємо.
«Найперше, що я зроблю після війни, – відвідаю своє омріяне місце. Я поїду в Перу, в Мачу-Пікчу. Це – земля древніх інків, вона мене давно манила. А ще піду з рюкзачком і наметом у гори. Мабуть, десь на три дні. Разом з коліжанкою і моєю посестрою, з якою я тут воюю від початку. Це – моя Христинка, найсміливіша дівчинка на цій Землі», – каже молодша сержантка 79 батальйону.
